«Роль мирянина у Церкві — це спільно зі своїми братами і сестрами, під проводом священника і єпископа, разом рухатися до Небесного Царства», — о. Андрій Микитюк

Отець Андрій Микитюк, адміністратор Катедрального храму Святих Верховних Апостолів Петра і Павла у Мельбурні, Синкел у справах мирян, Голова Єпархіальної Душпастирської Ради, Голова Літургійної комісії та капелан Пласту в Австралії, ділиться сьогодні з нами тим, як Церква в Австралії залучає мирян до служіння, а також своїм баченням значення та ролі мирянина у Церкві.

— Отче, Андрію, розкажіть будь ласка кілька слів про себе. Де Ви народилися, навчалися та як потрапили на служіння до Австралії?

— Слава Ісусу Христу! Радий вітати вас! Дякую за можливість дати це інтерв’ю. Я народився у Львові, де закінчив середню, музичну та дяківську школи. Потім навчався у Львівській духовній семінарії Святого Духа та Українському католицькому університеті, здобувши ступінь магістра з Літургіки у 2007 році. У семінарії був членом товариства «Еффата», що займається питаннями сектантства, релігійних рухів та екуменічного діалогу. Також проходив практику на різних парафіях, працював з молоддю і дітьми.

Був капеланом студентства при місії студентського капеланства Львівської Архиєпархії. Навчаючись на шостому курсі Семінарії отримав запрошення від владики Петра Стасюка на служіння в Новій Зеландії. Ми з моєю тепер уже дружиною вирішили спробувати. Поки ми очікували на документи для виїзду я, уже як священник, продовжував своє служіння у студентському капеланстві, а також був сотрудником при храмі Архистратига Михаїла у Львові. У лютому 2010 року ми приїхали до Австралії. Спочатку служив у Мельбурні, потім в Канберрі. У 2014 році повернувся до Мельбурна і був адміністратором Катедрального храму. Після закінчення контракту у 2015 році повернулися до України, де я три роки був сотрудником парафії Введення у храм Пресвятої Богородиціі у с. Муроване біля Львова, а також був директором Реколекційного центру «Світлиця» Львівської Архиєпархії в Брюховичах. Закінчив навчання на програмі «Make Business Successful» у бізнес-школі Клубу Ділових Людей. Однак через брак священників у Австралії у 2018 році знову переїхали сюди. Владика Петро призначив мене адміністратором храму Успення Пресвятої Богородиці в Ардірі, а з 2023 року я є адміністратором Катедрального храму у Мельбурні.

— Це досить багато змін у невеликому проміжку часу.

— Так, будучи одруженим і маючи, на даний момент, вже п’ятеро дітей, перш за все вдячний, що моя дружина підтримує мене і допомагає в різний спосіб, щоб це служіння в різних місцях і в різний час могло відбуватися. Підтримка сім’ї дуже важлива, щоб разом рухатися далі. Також Олеся довгий час дякувала на парафії в Ардірі і зараз допомагає із богослужбовим співом у Катедральній парафії, зокрема співає на Літургії англійською мовою і, звичайно, в інших всіх можливих речах, які десь стараємося разом реалізувати у цьому служінні в Австралії.

— Ви є Синкелом у справах мирян Мельбурнської єпархії, що це за посада і які обов’язки та завдання Синкела мирян?

— У березні 2022 року Владика Микола призначив мене на цей уряд і доручив мені таку відповідальність. Якщо так в кількох словах пояснювати, хто такий синкел — це такий міністр. Якщо в державі є президент, є прем’єр-міністр, є міністри, то так само в Церкві є певні уряди. Є Єпарх — голова усієї Єпархії, є Протосинкел — це людина, яка є правою рукою Єпарха, то також є синкели, які відповідають за різні більш спечифічні ділянки. У нашій Церкві в Австралії ми маємо двох синкелів: Синкел у справах духовенства — отець Ігор Головко, і Синкел у справах мирян, яким є я.

Завдання Синкела у справах мирян — це, власне, спілкування з мирянами, це виявлення їхніх потреб, це пошук можливостей якось пожвавити наше життя у парафіях, це реагування на певні проблеми, які можуть виникати, відповіді на запитання мирян щодо того, що відбувається чи не відбувається. Це насправді досить багатогранне служіння. І, на жаль, в Австралії важко до кінця його сповнити, тому що відстані між парафіями дуже великі і реально часто немає ні можливості, ні часу, ні фінансів, ні деколи фізичних сил, щоби бути в кожній парафії, могти зустрітися зі всіма людьми зі всієї Єпархії.

Проте ми в різний спосіб намагаємося це робити, щоби послужити людям і дійсно донести до Владики те, що турбує мирян, але також і мирянам донести те, як наша Єпархія рухається вперед і куди ми прямуємо разом, що можемо зробити, щоб спільно працювати у цьому Христовому Винограднику і приносити добрі плоди.

Душпастирські відвідини Нової Зеландії

— Сьогодні Церква приділяє багато уваги мирянам. Чи залучення мирян до активної участі це щось нове для Церкви? Чому це важливо?

— Залучення мирян до активної участі у церковному житті не є чимось новим, воно завжди було важливим, тому що Церква — це не лише будівля, це не цегла і не дерево. Також Церква — це не тільки єпископ, священник і монашество, але Церква — це кожний, хто в Таїнстві Хрещення народився для життя з Богом і в Бозі, і став членом містичного тіла Христа, що і є Церквою. І тому, як каже апостол Павло, як якийсь член не здужає, то і ціле тіло це відчуває.

Кожен мирянин є покликаний для того, щоб бути активним у своїй Церкві, у своїй парафії, щоб виконувати ту місію, ту роль, яку він може і до якої покликаний на своєму місці, допомагаючи, щоб все Тіло, вся Церква розвивалася і всі разом, підтримуючи один одного, йшли до Царства Небесного, куди Христос нас кличе. Інколи ми, на жаль, бачимо певну пасивність або навіть вороже ставлення людей до Церкви. Тому є важливо нагадати людям, що місія мирянина — це не лише відвідування храму на Пасху чи на Різдво, але це й активна участь у житті своєї парафії, активна участь у житті своєї Церкви. Церкви, яку потрібно любити, і частиною якої є кожен із нас, і має докладати всіх зусиль, щоб її будувати. Лише так ми можемо один одного підтримати і приносити добрі плоди, тому участь кожного з нас у житті Церкви дійсно є дуже важливою.

— На фейсбук сторінці Єпархії часом з’являються дописи із абревіатурою «ЄДР» і мабуть не всі розуміють, що це означає, тому розкажіть будь ласка, що «сховане» за цим коротким підписом?

— ЄДР — це Єпархіальна Душпастирська Рада, головою якої є Синкел у справах мирян. Це така, немовби, колегія радників, які допомагають Владиці у душпастирстві цілої Єпархії. У нашій раді ми маємо представників з кожної парафії — це миряни. Ми збираємося кожного місяця і намагаємося разом планувати, що можна робити локально на парафіях, а також загально у нашій Єпархії, щоби пожвавити наше церковне життя і щоб наші парафії розвивалися в кращий спосіб. Однією із таких ініціатив, якою займається Єпархіальна Душпастирська Рада, є щорічна проща до Канберри. Тобто ЄДР займається її організацією, промоцією, заохоченням інших до участі. І ця проща є чудовою нагодою для людей, щоб прийти, помолитися, отримати всі пов’язані із прощею ласки. Але також і навчитися чогось нового, здобути новий досвід і повернутися на свої парафії з новими ідеями, знаннями та могти їх розвивати. Також Єпархіальна Душпастирська Рада опрацьовує річний план різних подій, свят, ідей, які би парафії могли втілювати вже на місцях, для того, щоби пожвавити парафіяльне життя.

Пластова присяга

— У жовтні-грудні минулого року Єпархіальна Душпастирська Рада проводила курс «Альфа». Розкажіть будь ласка, яка була його мета, на чому він полягав і який мав результат?

— Як один із етапів розвитку чи пожвавлення життя в нашій Єпархії Єпархіальна душпастирська рада вирішила провести курс «Альфа». Цей курс триває 8 тижнів. Учасники зустрічаються щотижня. Під час цих зустрічей відбувається представлення певної теми, що стосується основних аспектів Християнської віри і тоді дискусія. Курс «Альфа» виник у протестантському середовищі, але він дуже гарно адаптований Католицькою Церквою і навіть в Україні, я знаю, що на деяких парафіях його проводять.

Він розрахований не лише на тих людей, які ходять до Церкви кожної неділі, але на всіх, навіть якщо ви не вірите в Бога. Це добра нагода спробувати і подивитися, який є наш Господь. І важливо розуміти, що цей курс не є катехизацією, це радше керигма, яка покликана показати, що Христос має стати основою нашого життя, що Бог є основою нашого життя. І так, як я згадував попередньо, власне, щоб ми усвідомлюючи це почали будувати з Богом свій глибокий індивідуальний стосунок.

Знову ж таки, для нас великим викликом була відстань. Тому ми вирішили цей курс зробити онлайн. І дійсно, хоч не було багато учасників, але були учасники з різних парафій, що було добре.

Думаю, що цей курс дав свій результат для тих людей, які взяли в ньому участь, і ми маємо надію, що зможемо ще раз його провести, але також було би добре, щоб на кожній парафії це окремо робилося вже не онлайн, а офлайн, тобто з присутністю людей, які можуть спілкуватися віч на віч.

— Отче, Ви згадали, що маєте досвід душпастирського служіння і в Україні і в Австралії. Чи відрізняється служіння у цих двох країнах і якщо так, то в чому ця різниця?

— Служіння, звичайно, відрізняється, тому що це інші країни. Тут, напевно, не варто казати, що десь краще, десь гірше, вони є різні. Так як різні країни, так і служіння в певному сенсі є різне.

Тобто, звичайно, є молитовне правило, якого потрібно дотримуватися, є відвідування хворих, є уділення Святих Таїнств, інші потреби вірних. Але, бачите, різниця, напевно, і в тому, що наші парафії в Україні, вони є більші і вони є ближчі. Тобто, в Україні, якщо це є по селах, є один храм, і село гуртується довкола тої церкви. Якщо це в місті, то там є багато храмів і люди, які живуть ближче до церкви, вони вже гуртуються до тої парафії. Натомість тут, в Австралії, ми маємо церкви в великих містах і відстані між парафіями дійсно дуже великі. І часом людині, яка хоче приїхати навіть в неділю на Літургію, то треба проїхати автомобілем годину-півтори, щоб потрапити на спільну молитву.

Загалом за весь час мого служіння в Австралії, окрім служіння в різних парафіях, різних місцях, також мав нагоду відвідати наші місійні станиці у Новій Зеландії і Тасманії, а також ближчі у Нобл Парку, Водонзі, Ньюборо. Завдяки цьому мав нагоду зустріти багато людей і служити їм в різні способи, це цікавий і гарний досвід.

Душпастирський візит до Тасманії

— Які сьогодні є виклики для християн та для Церкви в Австралії і як бути готовими до них?

— Як я вже сказав попередньо, великим викликом є відстані, які є тут в Австралії. Наступним викликом для мене також є те, що середовище в Австралії дуже секуляризоване. Люди мають багато різноманітних клопотів і пріоритетів. Церква, на жаль, не є тим першим пунктом. Бог не є тим осердям, довкола якого ми будуємо своє життя. В Україні теж ми можемо спостерігати ту тенденцію, але все ж таки не так сильно, як в Австралії. Бачимо, як люди масово відходять від Церкви, і не лише від УГКЦ. Римо-католицька Церква і інші Східні Католицькі Церкви переживають те саме. Тобто є брак священичих і монаших покликань. Молодь в Австралії вибирає щось інше. Тому душпастирство в Австралії має виклик донести людям, що Бог є любов’ю і наша віра є глибокими стосунками з ним.

Якщо ми не будемо будувати стосунки з Богом, то наша віра зведеться лише до якихось традицій чи звичаїв. Традиції, звичаї, вони збагачують нашу віру, але вони не можуть бути фундаментом. Фундаментом є наш глибокий стосунок з Богом, з нашим люблячим Батьком.

І, власне, це є той виклик, який стоїть перед нами. Бо людей треба вернути не до церкви, а вернути до Бога. Якщо люди будуть бачити цінність Бога у своєму житті, або краще сказати те, що вони втрачають, не будучи з Богом, то тоді, думаю, всі інші питання десь відійдуть на другий план.

— Яким на Вашу думку повинен бути мирянин у сучасній Церкві?

— Мирянин у сучасній Церкві має бути активним. Він має любити свою Церкву. Любити — це означає бачити все, що відбувається, але розуміти, що Церква — це не лише духовенство, але й кожен із нас. Він є покликаний брати активну участь. Зокрема через молитву. Звичайно, в міру своїх можливостей. Це не означає, що кожен день треба зранку до вечора проводити у храмі, але спільна молитва є надзвичайно важливою. Важливою є також участь у соціальному служінні, допомога в різний спосіб різним верствам населення чи в різних ситуаціях.

Мирянин — це той, хто цікавиться життям своєї церкви, кому не байдуже, і найголовніше, хто хоче передати багатство і скарб віри, і традиції, і обряду наступним поколінням. Не щоб воно вмерло чи залишилося замороженим, але щоб ця традиція, ця жива віра жила, розвивалася і переходила з покоління в покоління, як палаючий вогонь, який зігріває серця і освітлює дорогу. І тоді, якщо осердям є Бог, якщо осердям віри є стосунок з Богом, то я думаю, що можливо це зробити.

Проте це завдання не лише для нашої Єпархії і не лише для нашої Церкви, але загалом для Вселенської Церкви, щоб кожен виконував свою роль. Зараз є різні дискусії, хто що має робити, кому яке служіння треба доручити. Але я думаю, ми забуваємо, що Дух Святий дає кожному відповідно до його можливостей. (Маємо притчу про таланти). І головне, щоб цими можливостями користуватися. Не треба шукати чогось надзвичайного. Можна своїм повсякденним життям служити якнайкраще. Роль мирянина у Церкві — це спільно зі своїми братами і сестрами, під проводом священника і єпископа, разом рухатися до Небесного Царства.

— Як священник може посприяти тому, щоб миряни приймали активну участь у цековному житті? Як заохотити?

— Думаю, що священник перш за все має своїм життям показати, що життя з Богом, воно є файне. Бо якщо ми не свідчимо чогось, що ми самі пережили, то ми не можемо тоді до кінця це передати людям. Знаєте, коли ми подивилися якийсь захоплюючий фільм і хочемо ним поділитися з друзями, чи прочитали якусь книжку, чи щось побачили. Ми з захопленням це передаємо так, що інші зацікавлюються, хочуть прийти, чи почитати, чи переглянути цей фільм. І з Церквою та Богом має бути так само. Священник має молитися за своїх вірних, але також має своїм прикладом показати, що життя з Богом, воно є добре. Без нього нічого неможливо. Без Бога ми тоді не живемо.

Я, звичайно, можу помилятися, але на мою думку, якщо ми зводимо заохочення лише до соціальних проєктів, до вечірок, до якихось зустрічей, які не мають підґрунтя будови стосунку з Богом, то це лише атракція, яка може привернути увагу людей на декілька моментів, але люди потім йдуть шукати інші атракції. Тому священник може заохотити людей прикладом життя, але також добрим словом, молитвою.

Єпархіальна проща до Канберри, 8-9 червня 2024 р.

— Отче Андрію, дякую Вам за цікаву та змістовну розмову. Можливо, на завершення, Ви б хотіли щось побажати нашим читачам?

— Хочу побажати усім читачам, щоб ми добре будували наші стосунки з Богом і пробували робити це в різний спосіб. Так як ми будуємо стосунки з друзями. Ми з ними говоримо по телефону, ми з ними зустрічаємося, ми з ними ходимо на вечірки, ходимо на обід, ходимо на прогулянки. Щоб ми так само робили це з Богом, використовуючи для цього кожну нагоду: через молитву, через читання Святого Письма, через участь у Літургії, і через участь у кожній ініціативі, яку організовує нам Церква, заохочуючи нас бути ближче до неї і до Бога.

Вже сьогодні запрошую наших вірних приїжджати наступного року у червні на прощу до Канберри. Цього року ми мали 110 людей, минулого року ми мали 120 людей. Я надіюся і молюся, що наступного року ми будемо мати як мінімум 150 людей, але це залежить від усіх. У храмі св. Володимира в Канберрі, який є відпустовим центром нашої Єпархії, знаходиться копія чудотворної Ікони Почаївської Богородиці, храм наділений ласкою повного відпусту, не втрачаймо цієї Божої ласки. У храмі також зберігаються мощі Пратулинських Мучеників і мощі Блаженного Володимира Прийми, покровителя мирян. Усім нам, які є членами Церкви, важливо про нього знати і брати приклад.

Кожна парафія Мельбурнської Єпархії має ікону бл. Володимира Прийми. І ми заохочуємо, щоб ця ікона відвідувала домівки, щоб разом з друзями, з родиною збиратися і молитися. І таким чином щось пізнавати і про святого, і про Церкву, і йти разом із Христом.

Тому ще раз бажаю, щоб ми будували стосунок з Богом. Щоб Бог був для нас не якоюсь рутиною чи згадкою час від часу, але щоб він був основою, центром нашого життя. А ми, в свою чергу, черпали з того джерела життя всі необхідні ласки для того, щоб жити з ним і рухатися разом до Небесного Царства.

Дякую всім і Слава Ісусу Христу!

Дивіться також

5 березня Парафія в Мельбурні вітала владику Миколу кардинала Бичка 8 лютого Проповідь о. Андрія Микитюка у Неділю митаря і фарисея 11 січня Проповідь о. Андрія Микитюка у неділю по Богоявленні