Проповідь владики Миколи Бичка на похороні владики Петра Стасюка

Проповідь владики Миколи Бичка на похороні владики Петра Стасюка

Свято Покрову Пресвятої Богородиці
01 жовтня 2025 р. Б.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Ваша Екселенціє, Ваше Високопреосвященство, дорогі брати-єпископи, преподобні отці та диякони, дорогі сестри, мої дорогі брати і сестри у Христі!

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні ми зібралися у цьому святому храмі, у прекрасне свято Покрову Пресвятої Богородиці, щоб передати в обійми Господа нашого улюбленого пастиря — владику Петра Стасюка. Провидіння влаштувало так, що його похорон співпав саме з цим святом — днем, коли Церква згадує, як Богородиця розгортає свій покров над вірними. Під цим самим покровом ми зараз довіряємо владику Петра, впевнені, що Матір Божа веде його до вічної оселі Свого Сина.

Образ Покрову, Пречиста, що розгортає свій омофор над Божим народом, говорить до нас про материнську турботу, про заступництво, про надію і вірну любов. Понад три десятиліття владика Петро прагнув наслідувати цю саму турботу у своєму єпископському служінні тут, в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Він присвятив своє життя проводу, захисту й духовному плеканню пастви, довіреної йому, дбаючи про те, щоби Українська Католицька Церква залишалась живою і присутньою на цих далеких землях.

До свого єпископського служіння Владика Петро жив і служив як редемпторист. Редемптористська харизма проголошення Доброї Новини бідним і найбільш покинутим, глибоко сформувала його серце і служіння. Його відданість іконі Матері Божої Неустанної Помочі була центральною в його духовності. Він часто молився перед її образом, черпаючи силу з її погляду та її заступництва, і заохочував багатьох вірних чинити так само. Як і Матір Божа, що тримає Дитятко Ісуса поруч і завжди вказує на Нього, так і Владика Петро прагнув привести людей до Христа, завжди довіряючи невпинній допомозі Марії.

Владика Петро був, передусім, людиною Церкви. Він любив її літургію, її традиції, її богослов’я, її катехизм і, понад усе, її людей. Його серце палало місійним духом — він невтомно працював над тим, щоб українські католики, незалежно від того, чи вони живуть у великих містах, чи в далеких громадах, знали Христа і з впевненістю жили своєю вірою. Особливу увагу він приділяв молоді — очолював Синодальну Комісію у справах молоді та заохочував молодих людей з радістю приймати свою віру. Він курував публікацію катехизму «Христос — наша Пасха», дбаючи про те, щоби катехиза залишалась живою і актуальною в наших громадах. Він також відігравав важливу роль у Конференції Католицьких Єпископів Австралії, сприяючи єдності серед Східних Католицьких Церков, і великодушно служив як заступник голови Caritas Australia, приносячи співчуття Христа тим, хто найбільше цього потребував.

Як канадець українського походження, Владика Петро ніколи не втрачав зв’язку зі своїм корінням. Він пишався своєю культурою і спадщиною, але водночас був глибоко відданий побудові мостів між традиціями й громадами. Він ніс голос нашої Церкви у ширше суспільство, завжди відстоюючи справедливість, гідність і присутність Бога в суспільному житті. На знак визнання його служіння, Уряд Австралії нагородив його членством в Ордені Австралії — це знак не лише його особистих досягнень, але й його впливу на життя цієї нації.

І все ж, незважаючи на численні обов’язки, владика Петро залишався пастирем. Він був відкритим, уважним слухачем, часто з лагідним гумором, але завжди з батьківським серцем. Як нагадує нам Папа Франциск, єпископи й священники покликані «мати запах своїх овець», жити поруч із народом і ділити з ними їхнє життя. Владика Петро втілював цю близькість — він носив тягарі свого народу як свої власні. Він знав, що значить довіряти Божому Провидінню, і в часи випробувань звертався до Богородиці по силу — так само, як і ми сьогодні.

У сьогоднішньому Євангелії ми чули слова Христа: «Істинно, істинно говорю вам: Хто слухає моє слово й у того вірує, хто послав мене, — живе життям вічним, і на суд не приходить, бо від смерти перейшов у життя» (Ів. 5, 24). Ці слова наповнюють нас надією, коли ми поручаємо владику Петра Господеві. Бо він слухав Христове слово, вірив у нього і на ньому побудував усе своє служіння. Той самий голос, що обіцяв вічне життя, тепер кличе нашого брата Петра з цього земного життя до повноти воскресіння.

Те, що владика Петро буде похований у крипті цього Катедрального собору — духовного серця нашої єпархії є цілком доречним. Тут, у храмі, де він молився, звершував Святі Тайни та провадив свою паству, він залишиться поруч зі своїм народом у новий, особливий спосіб. Його місце спочинку стане вічним нагадуванням про його відданість, мудрий провід та любов до вірних, яким він так ревно служив.

Писання, які ми сьогодні чули, нагадують нам, що наша справжня батьківщина — на небесах. Апостол Павло запевняє нас: «Коли ми разом із Христом померли, то з Ним і жити будемо». Це — наша надія сьогодні: що Владика Петро, який так вірно служив Христовій Церкві, тепер чує слова: «Добрий і вірний слуго… увійди в радість Господа твого».

Дорогі брати і сестри, смуток — це природна реакція на смерть. Ми будемо сумувати за Владикою Петром, за його присутністю, мудрістю, проводом. Але наша віра запевняє нас, що смерть не має останнього слова. Богородиця, чий Покров ми сьогодні святкуємо, завжди вказує нам на Свого Сина — Переможця смерті, Дарувателя вічного життя. Як вона колись простягла свій покров над вірними Константинополя, так і сьогодні вона простягає його над Владикою Петром, заступаючись за нього перед Божим престолом.

Отож, впевнено довірмо нашого улюбленого Владику Петра Христові. Подякуймо за його життя, служіння, його свідчення віри і його любов до Церкви. Нехай Матір Божа Неустанної Помочі, яку він так щиро любив, прийме його під свій омофор, а Господь дарує йому вічний спочинок серед святих.

І нехай ми також візьмемо до серця його приклад. Як і він, будьмо вірні нашим традиціям, щедрі в служінні, відважні у свідченні, і сповнені надії. Тоді колись, разом із Владикою Петром, ми також радітимемо у вічному Царстві, приготованому для нас нашим люблячим Богом.

Вічная пам’ять!