Попередні єпископи Мельбурнської Єпархії

Владика Петро Стасюк, ЧНІ

Єпископ-емерит

Владика Петро Стасюк народився 13 липня 1943 року поблизу канадського містечка Роблін, штат Манітоба, Канада, в сім’ї селян родом із Тернопільщини, представників першої хвилі еміграції до Канади. Його батько Михайло емігрував з України, коли він був маленькою дитиною, а мати, Кетрін, народилася в Канаді. Крім нього в родині було ще п’ятеро дітей. Він виріс у побожній українській католицькій родині, в українській околиці.

Після закінчення 9-го класу школи, він вступив до колегії Св. Володимира, яка на той час була Малою Семінарією отців редемптористів. Петро Стасюк закінчив навчання в цьому навчальному закладі в 1960 році. З дитинства він мріяв працювати з людьми як священник. Після закінчення гімназії вступив до новіціату отців редемптористів. Перші чернечі обіти склав 28 серпня 1962 року, а довічні — 28 серпня 1965 року.

Теологічну освіту отримав в Університеті Святого Павла в Оттаві. Крім того, вивчав французьку та українську мови в університетах Оттави та Тура (Франція).

Петро Стасюк прийняв священичі свячення 2 липня 1967 року в храмі св. Йосифа у Вінніпезі з рук Архиєпископа і Митрополита Максима Германюка, ЧНІ.

З 1967 по 1975 рік служив на парафії Найсвятішого Ізбавителя в місті Роблін. Водночас наступні сім років він працював заступником директора школи Св. Володимира, а також тренером з хокею та вчителем релігієзнавства.

З 1975 по 1978 рік він став помічником священника на парафії Найсвятішого Серця в Айтуні, Саскатун, а з 1978 по 1981 рік був парохом парафії Пресвятої Євхаристії в місті Торонто.

У 1981 році о. Петро був призначений директором коледжу Св. Володимира і пропрацював на цій посаді до 1993 року.

16 грудня 1992 року Святіший Отець Папа Іван Павло ІІ призначив о. Петра Стасюка, ЧНІ, єпископом для українських греко-католиків, що проживають в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. 9 березня 1993 р. відбулася його єпископська хіротонія у храмі свв. Володимира і Ольги у Вінніпезі, де головним святителем був Митрополит Максим Германюк, ЧНІ, а співсвятителями були Митрополит Стефан Сулик з Філадельфії та Єпископ Мирон Дацюк, ЧСВВ.

2 травня 1993 року відбулася інтронізація нового єпископа в соборі Святих апостолів Петра і Павла в Мельбурні. «Коли прийшло повідомлення з Риму їхати до Австралії, я чекав тиждень, дзвонив нунцію, відмовлявся, але потім погодився, тому що в цьому послуху і полягає покликання», — сказав владика Петро.

Владика Петро ніколи раніше не був в Австралії, не знав як живуть тамтешні українці: «Я ніколи не був в Австралії, я більш-менш знав, де це, але я не мав уявлення про ситуацію в Австралії. Я приїхав до Австралії у віці 49 років і вже мав багато практики на парафіях, певне уявлення про місію церкви і про те, що означає бути церквою. Звичайно, були певні культурні непорозуміння, тому що я з Канади, а еміграція тут на 70 років молодша за канадську. Мені допомогло те, що в Канаді я побачив, що відбувається з громадою, яка має довшу історію поселення».

Владика Петро Стасюк заснував рух «Українська молодь Христові» в Австралії. Він створив перші єпархіальні статути. Він був членом Екуменічного комітету та секретарем Імміграційного комітету Конференції католицьких єпископів Австралії, а також заступником голови Карітас Австралія. Він також служив єпископським делегатом в морському капеланстві «Stella Maris» в Австралії.

У 2009 році австралійський уряд нагородив Владику Петра медаллю Ордена Австралії за значні досягнення.

З 2008 року протягом десяти років владика Петро був головою Патріаршої катехитичної комісії, а з вересня 2013 року до вересня 2018 року — Управління Морського Апостольства УГКЦ.

Завершуючи своє служіння як голова Катехитичної комісії, владика Петро сказав: «25 років тому мене обрали єпископом. Тоді це було важко, бо не було сучасних книжок чи видань для катехизації. Тож ми шукали як рухатись далі… Через два роки з Бразилії приїхала на роботу с. Луїза Цюпа, яка стала заступницею голови Патріаршої катехитичної комісії УГКЦ. Ми скликали з’їзд катехитів з усього світу, який відбувся в Рудно в 1995 році. На цьому заході зібралося більше сотні найкращих катехитів того часу. Однією з головних ідей була необхідність написання Катехизму УГКЦ. Варто зазначити, що всі ідеї з того з’їзду ми реалізували протягом кількох років. Ми працювали над цим 10 років і мали багато зустрічей катехитів, богословів та інших фахівців нашої Церкви».

15 січня 2020 року Папа Римський Франциск призначив отця Миколу Бичка третім єпископом Мельбурнської Єпархії Святих Апостолів Петра і Павла, попередньо прийнявши зречення владики Петра Стасюка, який досяг 75 років.

Владика Іван Прашко

(01.05.1914–28.01.2001)

Владика Іван Прашко народився 1 травня 1914 року, за три місяці до початку Першої світової війни,  в місті Збараж, Тернопільської області, Україна. Він був єдиним сином простих міщан Василя та Марії Прашко.

Початкову освіту здобув у рідному місті Збаражі та в польській гімназії. «З 500 студентів було лише 42 українці. Тому змалку я відчув силу дискримінації, глибину приниження, яке довелося пережити українцям на рідній землі», — згадував владика Іван.

У школі великий вплив на молодого Івана мав греко-католицький катехит о. Йосип Кодельський. Іван Прашко духовно зростав через спілкування із цим священнослужителем, але й також під час відвідин Зарваниці. Він був завзятим футболістом збаразької команди і навіть їздив до Львова 150 км на велосипеді.

У 1934 р. розпочав навчання в семінарії та став студентом філософії Львівської Богословської Академії, де слухав лекції отця-ректора і майбутнього багатолітнього в’язня радянського ГУЛАГу та Патріарха УГКЦ о. Йосифа Сліпого.

У 1937 році митрополит Андрей Шептицький відправив майбутнього єпископа до Папської української колегії святого Йосафата та на навчання до Папського університету в Римі. 2 квітня 1939 року він отримав священичі свячення з рук єпископа Діонісія Нараді в каплиці коледжу. Під час перебування в Римі о. Прашко навчався в Папському Східному Інституті, де в 1944 році захистив дисертацію «Руська Католицька Церква в часі вакантного престолу, 1655–1665» і здобув ступінь доктора «Східних наук».

У тяжкі роки Другої світової війни о. Прашко також брав участь у «Допомоговому комітеті в Італії», відвідуючи полонених вояків дивізії «Галичина» в таборі в Ріміні (Італія) та українців у таборах для вояків, які служили в армії генерала Андерса. Багатьом з них він допоміг адаптуватися до післявоєнного життя. В основному це були молоді люди віком 25–35 років. Отець Іван тісно співпрацював з єпископом Іваном Бучком, «душпастирем біженців». Він також служив капеланом у Сестер Служебниць Непорочної Марії, часто їздячи на велосипеді на значну відстань до монастиря сестер.

У 1950 році о. Іван Прашко зголосився працювати в Австралії, де протягом восьми років виконував душпастирські обов’язки серед українських вірних у Вікторії та Тасманії. У ці роки він заснував багато церковних громад, сприяв будівництву храмів, організовував українські суботні школи та ряд церковно-громадських об’єднань — Братств і Сестринств.

У 1958 році, після візитації митрополита Максима Германюка, Його Святість Папа Пій XII заснував Апостольський Екзархат для українців-католиків в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Першим Екзархом і титулярним єпископом Зігріським він призначив о. д-ра Івана Прашка.

19 жовтня 1958 року о. Іван Прашко отримав єпископські свячення з рук Митрополита Максима Германюка, Архиєпископа Івана Бучка та Єпископа Ісидора Борецького в соборі Святого Патріка в Мельбурні.

Владика Іван швидко взявся за розбудову нового Екзархату. За кілька днів після його освячення було освячено наріжний камінь собору Святих Петра і Павла, а згодом також і собору Святого Андрія в Сіднеї. Це був час розбудови Церков і громад, хоч і з невеликою кількістю священиків і ресурсів.

Владика також брав участь у сесіях Другого Ватиканського Собору та налагодив тісні робочі стосунки з єпископами Австралії, а також українськими єпископами, розкиданими по світу. Саме під час Другої сесії ІІ Ватиканського собору його колишній ректор Йосиф Сліпий, звільнений після 18 років радянських ГУЛАГів, зустрівся з владикою Іваном. Ці стосунки мали довготривалий вплив. Відданість владики Івана Главі й Отцю Української Церкви була загальновідома.

Владика Прашко був відданий Українському Католицькому Патріархату і служив членом першого Постійного Синоду, заснованого Патріархом Йосифом.

У 1967 році владика Іван запросив сестер святого Василія Великого працювати в Екзархаті. Перший монастир був заснований в Сіднеї, а потім у Мельбурні та Аделаїді.

У 1982 році Австралійський екзархат було піднято до рівня єпархії. Працьовитість і заслуги владики Івана були визнані і світською владою — 1 січня 1982 року він був нагороджений орденом Британської імперії.

Владика Іван часто відвідував Україну. У 1967, 1973, 1979, 1984, 1988, 1991 і 1992 роках всіляко підтримував рідну землю. Відомо, що під час цих візитів єпископ Прашко вів таємну душпастирську працю, відвідуючи підпільних єпископів і священників у часи переслідувань. Було справді доречно, що він супроводжував свого давнього друга з семінарії, Патріарха Мирослава Івана, коли він повернувся в Україну в 1991 році.

Єпископ Прашко був членом Римо-Католицького Релігійного Товариства Святої Софії, був активним членом Національної Академії Наук та Українського Історичного Товариства.

16 грудня 1992 року Святіший Отець Папа Іван Павло ІІ призначив о. Петра Стасюка єпископом для українських греко-католиків, що проживають в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Водночас було прийняте зречення владики Івана, який кілька років тому досяг 75-річного віку. Вийшовши на пенсію, владика Іван продовжував жити біля збудованого ним собору і, доки йому дозволяло здоров’я, продовжував бути душпастирем і священником для свого народу.

28 січня 2001 року Владика Іван закінчив своє земне служіння, проживши 61 рік священства та 42 роки єпископства. Його похорон відслужив новообраний Патріарх Любомир Гузар, для якого владика Іван був співсвятителем, наставником і другом. Владику поховали у крипті собору Святих апостолів Петра і Павла в Мельбурні.

Владику Івана Прашка пам’ятають як справжнього піонера Української Католицької Церкви в Австралії не лише за будівництво церков, залів, шкіл, музеїв, бібліотек, але за його душпастирську ревність і непохитну вірність Україні та Українському Патріархату.

Історія Герб Відпустове місце