«Україна живе там, де є хоч один українець, і Бог є там, де є душа з надією, з добротою, з вірою», — о. Ігор Головко

Сьогодні, у Празник Зіслання Святого Духа, коли ми завершуємо нашу десятиденну мандрівку Декадою Місійності, про своє бачення місійності Церкви, про служіння в Австралії та про власний досвід місійної діяльності, розповідає отець Ігор Головко, Синкел Духовенства Мельбурнської Єпархії Святих Апостолів Петра і Павла для українців католиків у Австралії, Новій Зеландії і Океанії, Адміністратор парафії св. Йоана Хрестителя у місті Перт, штат Західна Австралія.

— Отче Ігорю, розкажіть будь ласка, як Ви опинилися у Австралії?

— Я народився на Волині, а виростав у Львові. Після закінчення Львівської Духовної Семінарії Святого Духа я працював у Катехитичній комісії Львівської Архиєпархії та допомагав у Патріаршій Комісії у Справах Молоді, був першим дяком у храмі Пресвятої Євхаристії у Львові. Владика Петро Стасюк, на той час правлячий архиєрей Мельбурнської Єпархії, був Головою Молодіжної і Катехитичної синодальних комісій. Тому наші дороги часто перетиналися, коли він приїжджав до України. Так ми познайомилися із владикою Петром, і за якийсь час він запропонував мені, чи хотів би я приїхати на служіння до Австралії, але одразу назавжди. Тобто така була його умова, що якщо я приїжджаю, то це вже на постійно. Звичайно, прийняти таке рішення було нелегко, але я довірився Богу. І 1 грудня 1999 року ми з дружиною та ще один священник із сім’єю, о. Тарас Горпиняк, прилетіли до Австралії.

— Тобто Австралія була вашим першим місцем служіння?

— Так. Я був висвячений в Україні, у Катедральному Соборі Пресвятої Трійці у Дрогобичі, владикою Юліаном Вороновським, але для Єпархії Свв. Апп. Петра і Павла для українців католиків в Австралії, Новій Зеландії та Океанії.

— Як виглядає Ваше служіння зараз?

— Вже восьмий рік я є адміністратором парафії Святого Йоана Хрестителя у місті Перт, штат Західна Австралія, а також Синкелом Духовенства. Особливістю нашої Єпархії в Австралії є те, що через розмір цієї країни, священники переважно розкидані на великих відстанях. Але ми цього не драматизуємо. Напевно, ми вже звикли, що коли плануєш подорож, когось відвідуєш, то треба їхати далеко. Отож, Синкел Духовенства знаходиться на відстані 3500 км від єпархіального центру, який є у Мельбурні, а найближча сусідня парафія знаходиться у Аделаїді на відстані 2700 км. Але, дякувати Богу, завдяки сучасним засобам зв’язку і інтернету ми залишаємося близько один до одного.

о. Ігор із парафіянами у м. Перт, штат Західна Австралія

— Сьогодні ми завершуємо Декаду місійності. Що для Вас, як священника, означає місійність у сучасній Церкві?

— Перш за все, маємо розуміти, що таке місія — це євангелізаційна діяльність. І території, на яких Церква здійснює цю євангелізаційну діяльність, також стали називати «місіями». Що означає бути місійним? На мою думку, це означає, що священник має бути готовий відкривати людям скарб зв’язку з Богом, який вже є закладений у нас. Можливо, людина навіть не знає про це, але священник має допомогти їй знайти дорогу до Бога. Перш за все, показати, що Бог є з тобою, що йде з тобою, і хоче бути завжди з тобою. І людина має, відповідно, в цьому бути, в цьому прагнути, і це розуміти, що життя є від Бога і прямує до Нього. Священник, місіонер має відкривати ці основні моменти людям на місіях. Це може бути приклад, постава, або звичайна готовність бути з людьми. Звичайно, ми мріємо, щоб наші церкви були повні. Священник щасливий від цього, це дуже природно, але потрібно бути щасливим, навіть коли просто зустрічаєш людей на вулиці, за кавою тощо, просто треба йти до людей.

— Чи є різниця між парафіяльним священником і місіонером?

— Я думаю, що різниці не повинно бути. Вона є, але в XXI столітті, як я сказав, різниці не повинно бути. Тоді це буде і успішний парафіяльний священник, і успішний місіонер. Тому що сьогодні є такий виклик, що ми маємо бути місійними навіть на парафії. Навіть якщо у нас велика церква і тисяча людей приходить на Службу Божу, виклики є великі, адже світ настільки швидше і різноманітніше пропонує різні альтернативи, серед яких люди не раз губляться. І ми бачимо, що парафіяльне життя також вимагає бути місійним. Це означає бути творчим, відкритим, простим і готовим послужити в будь-яку хвилину 24 години на добу.

— Якщо порівнювати з українськими парафіями і парафіяльними священниками, чи священник в Австралії автоматично стає місіонером хоча б через великі відстані розселення вірних?

— В Австралії обставини справді вимагають від нас бути місійними. У нашій Єпархії є парафії, кожна з яких має свого священника-адміністратора, але також є місії — осередки, де немає постійного храму чи священника, якими опікуються ті ж самі парафіяльні священники. Однак зараз, коли я дивлюся на Україну і спілкуюся зі священниками з України, то вважаю, що де б ми не були, в Австралії чи в Україні, XXI століття вимагає від священників бути місіонерами. Місіонерами навіть для своїх парафій. Бо це такий час, коли ми просто боремося за кожну душу.

— Отже зараз вже недостатньо просто бути парафіяльним священником?

— Думаю, що в природі Церкви завжди було те, що священник мав бути і місіонером постійно. Якщо дивитися на історію і життя святих, то це завжди так було, є і буде. Немає різниці між людиною, що жила 2000 років тому, 1150 років тому і так далі. Ми ті самі люди і маємо ті самі виклики. Читаючи пастирські листи митрополита Андрея Шептицького, ми не бачимо великої різниці між людьми і викликами. Єдина очевидна різниця — це те, що ми зараз маємо телефони, автомобілі, інтернет. Це ті речі, які дещо пришвидшують темп нашого життя. Це означає, що раніше ми могли реагувати поступово, а сьогодні треба реагувати швидко. Але мета, спасіння людського роду, є та сама і євангелізація, як інструмент до досягнення цієї мети, також та сама. Місійність — це один із інструментів служіння як парафіяльного священника, так і місіонера. Тому я би не робив великої різниці між парафіяльним священником і місіонером. Але, звичайно, у Церкві ми всі маємо різні дари. Як писав апостол Павло у Посланні до римлян: «Бо як в одному тілі маємо багато членів і всі члени не виконують ту саму роботу, отак і ми: численні — одне в Христі тіло, кожен один одному член. Маючи ж, згідно з даною нам благодаттю, різні дари: коли то дар пророцтва, виконуймо його мірою віри; хто має дар служіння, нехай служить; хто навчання, нехай навчає; хто напоумлення, нехай напоумляє. Хто дає — у простоті; хто головує — дбайливо; хто милосердиться — то з радістю» (Рим. 12, 4–8). І це треба пошанувати. Комусь краще вдається місіонерство, комусь гірше. Але не можна сказати, що він цілком не здатний на місію. Бо хто є першим місіонером? Ісус Христос! Він є з тобою, Він робить твою справу, а не ти. Ти тільки йдеш за Ним.

Воскресіння Христове у Дарвіні

— Ви вже декілька років опікуєтеся громадою українців греко-католиків у Дарвіні, що на Півночі Австралії. Хоча Північна територія Австралії межує із штатом Західна Австралія, де Ви душпастирюєте, проте відстань між Пертом і Дарвіном досить велика — понад 4000 км. Як заснувалася ця громада у Дарвіні і яка Ваша роль у цій історії?

— Дарвін — це молода місія. Вперше я поїхав до Дарвіна у 2018 році. Але, ще раніше, туди приїжджав отець Дмитро Сенів, оскільки молоді люди колись їздили до Дарвіна на роботу, у відрядження, а дехто там і залишився по сьогодні. Це було, мабуть, більше 30 років тому. Я завжди мріяв, що, можливо, колись туди поїду. Якщо там є українці, значить, треба їх шукати.

Декілька років тому, до Перту, де я служу, до моїх парафіян приїхав один чоловік. Він сам зі Львова, але живе у Дарвіні, їхній друг. І він прийшов до церкви у народному вбранні, такий справжній українець. Після літургії я підійшов до нього, привітався. Так ми познайомилися, розговорилися, і я йому пообіцяв, що відвідаю Дарвін. Ми звичайно ж обмінялися контактами. Отож я вирішив, що потрібно поїхати до Дарвіна, якщо там є наші люди, або на Різдво, або на Великдень. Перші контакти відбувалися через Фейсбук. Так я знайшов ще одну жінку, яка також проживала у Дарвіні, а згодом й інших — двох осіб мого віку, які працювали у Дарвіні. На той момент через інтернет у мене було на зв’язку вже 5–6 осіб. Цього мені вистачало і тому я вирішив полетіти до них на Великдень за Григоріанським календарем. Якщо навіть одна людина хоче, щоб до неї прийшов священник, то я їду, а тут я знайшов 5–6 людей — я поїхав.

— Як пройшла ця Ваша перша місійна подорож до Дарвіна?

— На Божественну літургію нас зібралося 6 осіб: троє українців, двоє вихідців з Індії, католиків східного обряду, і адміністратор Катедрального храму у Дарвіні, який дуже допомагав мені з організацією і під час літургії. Все було напрочуд гарно і мило, і з одного боку була велика радість, бо ми змогли, згідно з словами Ісуса Христа «Ідіть на роздоріжжя і всіх, кого знайдете, кличте», таки зібрати людей, організувати Літургію, але… зібрали «аж» шестеро осіб. Уявляєте, в великому Катедральному храмі, де можуть молитися одночасно тисячі людей, нас було всього шестеро, але я не впадав у відчай.

— Якою зараз є ситуація у Дарвіні?

— Знаєте, все поступово йде у правильному напрямку. Вдається налагодити контакти із українцями, які там проживають. Коли я перший раз дзвонив до людей у 2018 році, то ця розмова була трохи наче вимушена. Я витягував ту розмову, але не сильно, тільки так: привіт, привіт, як справи, і таке інше. З часом, сьогодні, це вже може бути дуже невимушена розмова, дуже приємна і потрібна. Так будуються відносини. Я ще навіть не маю гарантії, що вони прийдуть до церкви наступного разу. Але я вже можу до них подзвонити, поговорити, запитати, як справи, відвідати їх. І вони навіть вже обіцяють, що прийдуть до церкви. Це вже добре. Цього року, у січні, ми організували Щедрий вечір. До Дарвіна також приїхав наш владика Микола Бичок. На спільному святвечорі зібралося 35 осіб, а наступного дня на Божественній літургії — 25 осіб. Для місії це є щось. Це прекрасно. Нещодавно я був у Дарвіні, ми зібралися, щоб відсвяткувати Воскресіння Христове за Юліанським календарем, і також було понад 20 людей на Божественній літургії. Отже, громада у Дарвіні поволі розвивається і росте.

— Наскільки мені відомо, українці греко-католики у Дарвіні не мають власного храму. Де ж Ви збираєтеся і відправляєте Богослужіння?

— Так, справді, ані наша Місія у Новій Зеландії, ані Місія у Дарвіні не мають своїх храмів. Ми служимо в римо-католицьких церквах, де нас з радістю приймають, запрошують і допомагають. Це дуже зворушливо і приємно. Я дякую Богові, що я є католицьким священником, я щасливий, бо чітко бачу це братерство, цей дух католицизму, цю універсальність. Відчуваю себе одним із членів великої родини. Як священник Української Греко-Католицької Церкви, я завжди прекрасно прийнятий своїми співбратами римо-католиками, де би я не був. Це настільки полегшує наше служіння. Так було і з нашою Церквою, коли українці лише приїхали до Австралії. Велика подяка Католицькій Церкві у Австралії, Новій Зеландії і Океанії за цю відкритість і допомогу.

Душпастирський візит до Нової Зеландії

— Отче, у січні-лютому цього року Ви були із душпастирським візитом у іншому місійному осередку Мельбурнської Єпархії, а саме у Новій Зеландії. Що вас найбільше вразило там?

— Нова Зеландія відкрилася мені такими чудовими, блискавичними моментами. Я був у Новій Зеландії в 2005 році на Північному острові. У 2023 році, минулого року, на Південному острові. А цього разу я об’їхав всю Нову Зеландію, від краю до краю. Я навіть не думав, що так буде, але у всьому Господь покерував. Треба було поширити свою подорож, адаптувати до потреб. Як тільки я діставав якусь можливість, контакт з будь-якою особою, я старався ту особу відразу відвідати. Ми з ними не обов’язково говоримо на тему катехизації чи релігії, але це може бути просто розмова людини з людиною чи священника з родиною. І знаєте, що мене найбільше вразило, зачепило у Новій Зеландії — це відкритість наших людей. Адже тут немає священника, вони тут є найдалі від нашої пасторальної опіки, але вони готові у ту найменшу можливість за неї вхопитися і бути щасливими. Люди вдячні, що священник раз на рік приїхав, вони вдячні за те, що Церква про них пам’ятає і дбає, і молиться за них. Вони не вимагають багато, вони згідні на будь-який мінімальний візит, навіть на телефонну розмову. Вони цінують навіть те найменше духовне зерно, і вони знають, що там є Господь.

З таких цікавих моментів, зустріли одного чоловіка, новозеландець, живе ближче до Гамільтону, він щотижня дзвонить в російське посольство і каже: «Забирайтеся з України». От так він має, чітко, раз на тиждень до них дзвонити і це сказати. Інша була зустріч: жінка — українка, чоловік — новозеландець, український патріот, пише наукову дисертацію про національне відродження українців на тлі революцій та воєнних подій XX та XXI століть. Ще інша зустріч, Південь, край Нової Зеландії. Вона — українка з Києва, він — голландець, вони мають свій готель. Приїжджаємо і бачимо три прапори: новозеландський, український, голландський. В меню в них вареники на обід. Тобто, кінець світу, тут вже все, світ закінчився, тут вже нема світу далі, Антарктика, дикий океан. І ми бачимо: Україна живе там, де є хоч один українець, і Бог є там, де є душа з надією, добротою, вірою.

— Дякую, що ділитеся цими неймовірними історіями. Ви були у Новій Зеландії, постійно опікуєтеся Дарвіном. Чи є різниця між цими Місіями?

— Так, різниця між Новою Зеландією і Дарвіном полягає в тому, що у Новій Зеландії є вже певна історія місії нашої Церкви, є певна тяглість. У Новій Зеландії наші люди вже всі знають, що вони є Місією. Коли, наприклад, їдеш до Південної Африки, до Дарвіна, вони навіть не знають, що це може бути Місія. Ти тільки їм відкриваєш, що священник може до них приїжджати. Вони навіть цього не очікували і не знали, що таке можливо.

— Ви згадали про Південну Африку. Розкажіть трохи більше про цю Вашу місійну подорож.

— Я вже був у Перті на парафії. Це був, мабуть, перший чи другий рік мого служіння у Перті. Це почалось так: був Великдень і після літургії ми з нашими сусідами мали спільний обід, спільне свячене. Аж ось іде якийсь чоловік вулицею і питає нашої парафіянки про богослужіння в Українській Православній церкві. На той час богослужіння закінчилися у всіх церквах, бо вже було по полудні. Ми його запросили до нас на обід. Тоді він сказав, що є лікарем, приїхав із Південної Африки і шукав де піти на Великодні богослужіння. Так ми з ним познайомилися, і він розповів, що у ПАР заснувалася українська громада, люди гуртуються і спільно допомагають Україні. Це було після 2014 року, події в Україні стали певним стимулом для українців по всьому світу гуртуватися і допомагати. Згодом виявилося, що у нас є спільні знайомі. Потім я з ними сконтактувався і вони розповіли, що вже збираються писати листа до Блаженнішого, щоб до них приїхав священник. Оскільки я в той час якраз планував їхати до Європи і вже знав тих людей, то я зголосився до владики Йосифа Міляна, який був тоді Головою Пасторально-Міграційного Відділу УГКЦ. Ми вирішили організаційні питання, я прилетів до Києва, отримав від Блаженнішого благословення на цю подорож. І так я потрапив до Південної Африки — чоловік просто йшов вулицею і шукав Церкву…

Місійна подорож до Південної Африки

— Якби у Вас був зараз вибір бути парафіяльним священником чи місіонером, що б Ви обрали? Де Ви себе більше бачите?

— Знаєте, це, про що я розповідав раніше, про те як я потрапив до Дарвіна, до ПАР, то воно так часто стається. Я наче не обирав місію, але сьогоднішній день вимагає від священника бути місійним, бути відкритим, бути готовим до зустрічі з Господом через будь-які обставини. Не тільки там, де ми очікуємо Його, але і зустрічати Господа через таких людей, які можливо вперше чують про Церкву і про священника. Ми не знаємо, яка буде їхня віра у майбутньому. Ми не можемо очікувати результату. Ми тільки можемо з ними випити каву і, можливо, вони навіть не захочуть з нами говорити про віру, про Бога, так багато, як ми хотіли б поділитися. Але це все в Божих руках. Бог цю людину не випадково дає до зустрічі, не випадково приводить до церкви. Вважаю, що немає в житті випадковостей. Господь знає дари, якими Він нас наділив, і тому Він посилає нас туди, де ми б могли якнайкраще послужити і ці дари використати.

Щодо мене, я можу бути місіонером в Перті. Де б ти не був, ти можеш бути місіонером. Для мене це частина мого служіння. Мій телефон працює 24 години на добу. Я вимикаю звук і залишаю телефон у захристії лише під час Божественної літургії. Я завжди готовий відповісти і послужити людям, як священник. Мій підхід до людей однаковий, незалежно від того, де я перебуваю — на місії у Дарвіні, в Новій Зеландії чи в Перті. Я однаково ставлюся до тих людей, які є щоразу в церкві і знають, як співати тропарі й кондаки, і до тих людей, які питаються: «а хто такий Ісус Христос?» Я завжди відкритий, готовий послужити, допомогти чи помолитися разом. Коли я приїжджаю на місії, я не стаю іншим. І коли я приїжджаю до Перту, я також не стаю іншим.

Я люблю знайомитися з новими людьми — для мене це велика цінність. Нові місця, знайомство з новими людьми — це для мене важливо, тому, можливо, мені, через мою готовність до нового, не є важко бути в ролі місійного священника.

— Отче Ігорю, щиро дякую Вам за цікаву та змістовну розмову. Можливо, Ви б хотіли на завершення щось побажати нашим читачам?

— Можна знаходитися дуже близько, але бути дуже далеким, а можна знаходитися дуже далеко, але бути дуже близьким. Тому, хочу сказати, що, незважаючи на те, що Австралія є найдалі від України, пам’ятайте, що Австралія завжди є, і зокрема вся наша Єпархія з Новою Зеландією та Океанією, є дуже близькою до України. Ми є дуже близькими з Україною, і ми відчуваємо Україну дуже близько до нас.

Дивіться також

5 січня Проповідь о. Ігоря Головка у неділю перед Богоявленням 27 листопада Душпастирський візит до Дарвіна 12 жовтня Проповідь о. Ігоря Головка у Двадцять першу неділю після Зіслання Святого Духа