Проповідь Його Еміненції Миколи кардинала Бичка з нагоди введення у посідання титулярного храму Святої Софії

Слава Ісусу Христу!

Дорогі брати єпископи, високопреподобні та всечесні отці, преподобні монахи та монахині, семінаристи.
Достойні члени дипломатичного корпусу, представники організацій, шановні гості.
Дорогі брати і сестри у Христі.

Сьогодні — день великої радості, глибокої вдячності та сакральної відповідальності.

У цю мить, коли я стою тут перед вами, у Соборі Святої Софії — духовному серці української греко-католицької громади в Римі, мене переповнюють емоції. Прийняти цю історичну титулярну церкву — означає не просто отримати титул, а й духовно з’єднатися з поколіннями вірних, які збиралися тут, особливо з тими, хто ніс хрест вигнання, переслідувань і примусового переселення. Хоча я приймаю її як свою титулярну церкву, вона й надалі залишається осідком Патріарха у вічному місті Римі.

Собор Святої Софії — це більше ніж просто будівля. Це виразне свідоцтво стійкості та надії українського народу. Побудований у 1960-х роках за задумом і під керівництвом Патріарха Йосифа Сліпого, який пережив радянські ГУЛАГи, цей собор мав стати духовною батьківщиною для українців, розкиданих по всьому світу. Тут, у цій святині, сльози змішувалися з молитвами, а вигнання перетворилося на єднання із Вселенською Церквою. Сьогодні я з глибокою повагою і покорою приймаю цю спадщину, усвідомлюючи велич довіреного мені духовного скарбу.

У цю неділю, у свято Всіх святих українського народу, ми вшановуємо всіх відомих і невідомих свідків Євангелія, які походять із нашої Батьківщини. Дехто з них канонізований, імена інших залишаються невідомими для світу, та всі вони сяють перед Господом. Це мученики, ісповідники, учителі, батьки, ченці й черниці, священники та єпископи, діти й старці — люди з усіх верств суспільства, які обрали Христа понад усе. Це свято, унікальне для нашої Церкви, нагадує нам, що святість — це не привілей обраних, а покликання кожного.

Послання святого Павла до Римлян (8, 28–39) є одним із найяскравіших прикладів християнської надії в усьому Новому Завіті. «Хто нас відлучить від Христової любові?» — запитує Павло. Він перераховує випробування: страждання, переслідування, голод, небезпеку, меч, але зрештою дає однозначну відповідь, що ніщо не може відлучити нас від Божої любові. Для нашого народу, який зазнав вигнання, репресій, а тепер і війни, ці слова мов цілющий бальзам і джерело сили. Навіть у долині смерті Бог іде з нами. Навіть коли здається, що зло тріумфує, — любов перемагає. Це послання сьогодні особливо актуальне для України, оскільки наш народ продовжує потерпати від трагічної й несправедливої війни. Ми разом з усіма святими ревно молимося за припинення цього насильства й настання справедливого миру. Миру, який ґрунтується не лише на припиненні вогню чи політичних угодах, а на правді, гідності та справедливості.

Уривок з Євангелія від Матея (4, 18–23) розповідає про покликання перших учнів. Ісус іде вздовж Галілейського моря і каже Симону Петру та Андрію: «Ідіть за мною, і я зроблю вас рибалками людей». Не вагаючись, вони залишають усе. Цей момент — простий і безпосередній, але такий, що змінює все життя. У ньому — вся суть християнського покликання. Це мить зустрічі, коли погляд Господа перетинається з нашим, і ми розуміємо, що життя вже не може залишатися таким, як було досі.

Сьогодні ми маємо радість бути свідками такого покликання — дияконських свячень Святослава Пастущака. Дорогий Святославе, твоє «так» Христові в цьому священному служінні є даром для Церкви. Дияконство — це не просто крок до священства; це служіння Слову, престолу і вбогим. Ти покликаний бути руками Христа у світі — особливо для стражденних, забутих і тих, кого не чують. Роблячи цей крок на шляху до священства, пам’ятай, що ти не сам. Ти оточений нашими молитвами, нашою підтримкою і прикладом усіх святих, особливо тих із нашої Української Церкви, які мужньо служили під час переслідувань. Нехай твоє служіння буде радісним, вірним і плідним.

Приймаючи цю церкву, я також отримую нове завдання: бути мостом між Сходом і Заходом, минулим і майбутнім, небом і землею. Я виконуватиму це завдання не сам, а разом з усіма вами. Разом ми покликані проголошувати Воскреслого Христа своїм життям. Як нагадав нам Папа Лев XIV на початку свого понтифікату: «Церква повинна бути святинею надії, голосом миру і світлом, якого не може здолати жодна темрява». Ці слова закликають нас бути відважними у вірі та співчутливими в любові, йти поруч із тими, хто страждає, і нести Христа в кожен куточок світу.

Нашим братам і сестрам, які страждають в Україні та всюди, де тривають війни — на Близькому Сході, в Африці та в інших частинах світу, — ми говоримо: «Ви не забуті». Кров мучеників — це насіння Церкви. І з їхньої жертви проростатиме нове життя, нові покликання, нова святість.

Сьогодні, коли ми вшановуємо святих українського народу і довіряємо свої життя Божому провидінню, не забуваймо слів святого Павла: «В усьому цьому ми маємо повну перемогу завдяки тому, хто полюбив нас».

Нехай цей Собор Святої Софії й надалі залишається маяком віри, єдності й надії — для Української Церкви, для всієї Католицької Церкви та для всього світу.

Амінь.