Українська Католицька ЦеркваАвстралія, Нова Зеландія і Океанія
Проповідь владики Максима Рябухи у перший день Єпархіальної прощі в Канберрі
9 червня 2025
У суботу, 7 червня, у Канберрі, Архиєрейською Божественною літургією розпочалася Всеавстралійська проща вірних Мельбурнської єпархії. Богослужіння очолив владика Максим Рябуха, екзарх Донецький, який цими днями перебуває з візитом в Австралії.
Преосвященніший владико Миколо, всечесні отці, чесні диякони, преподобні сестри, дорогі брати і сестри у Христі!
Сьогодні я насправді втішаюся і дякую Богові, а також нашому владиці Миколі за можливість бути присутнім на цій Національній ювілейній прощі в Канберрі. Я приїхав до вас із найдальшого краю нашої української землі — з Донецького екзархату, із найдальшого сходу. Хочу, щоб цей мій візит був немовби обіймами рідної материнської української землі для кожного із вас. І в цих обіймах є також уся українська земля, яку огортаєте ви.
Сьогодні ми з вами є на цій прощі, на цій унікальній події, під час якої важливо відчувати присутність не лише тих, хто тут присутній фізично, але усього українського народу, що перебуває на поселеннях по всій Австралії. Наша з вами молитва є голосом усього Божого люду. І це — великий дар і велика відповідальність.
Коли ми думаємо про прощу, усвідомлюємо, що це — особливий момент, який не подібний до жодного іншого в нашому житті. Від давніх-давен паломники вирушали на прощу, щоб шукати зустрічі із Богом. Це очікування зустрічі у довгій дорозі ставило кожному перед очима його життя. Час дороги є також часом тиші, бо коли тобі бракує дихання ти не маєш можливості говорити. І тоді ти починаєш споглядати красу, яка є довкола і ставити собі багато запитань.
Сьогодні, перебуваючи у нашому храмі святого Володимира, серце наповнюється радістю, бо ми бачимо повний храм наших друзів. Багато хто з вас чекав на ці дні з великим нетерпінням. Бути тут — це передусім усвідомлювати, що Бог мене потребує і на мене розраховує. Ми не втікаємо від життя, ми продовжуємо служити Богові в тих місцях, де ми з вами живемо.
І тоді народжується запитання: «А що означає служити Богові?» Цими днями ми мали особливий час духовної віднови для священників і дияконів Мельбурнської єпархії, і я розповідав їм про наше життя в Донецькому екзархаті. Я також втішаюся тим, що маю добрих священників, як і наш владика Микола. Є один молодий священник, який є справжнім сподвижником Божої віри. Одного дня він мені каже: «Владико, я хочу цього тижня на кілька днів поїхати вздовж лінії фронту й провідати військових. Чи хочеш зі мною?» Я подивився в календар — і виявилося, що ці дні вільні.
Ми поїхали втрьох: цей священник, одна сестра-василіянка і я. Кожна наша зупинка мала конкретну мету: ми приїжджали, військові сповідалися, ми молилися Божественну літургію, трохи разом їли, спілкувалися — і їхали далі. На одній із зупинок — це також для мене такий милий спогад — було багато поранених. Цей молодий священник домовився, що він буде сповідати, а я з сестрою у той час розмовлятиму з усіма іншими. Людей, які до того практикували свою віру, було, мабуть, небагато. Але попри різний особистий життєвий досвід цих військових, кожен із них приступив до сповіді і запричащався.
Через кілька місяців цей священник запросив мене до себе додому на вечерю. Там я зустрів військових медиків, які три тижні тому, чи може трохи менше, потрапили під пряме бомбардування. Одному із них впала балка в підвалі на голову і зняла скальп. Іншому на ноги впали великі ящики, які є важкими і зазвичай ламають всі кістки. Також інші мали різні поранення. Того вечора вони всі були присутні на вечері, і якби я не знав того, що вони розповіли, навіть би такого не придумав. І я запитував їх: «Чому сьогодні ви живі і настільки сильні?» І вони всі в один голос сказали дуже просту річ: «Наш командир кожного вечора, коли лягає спати — і це може бути друга година ночі, чи п’ята ранку, або інший час — він кожного вечора молиться молитви із синьої брошурки». Насправді це є Молитва на вервиці.
Наскільки сильною є наша з вами молитва. Я приїхав до Австралії, і відчуваю себе тут таким прохачем. Сьогодні хочу голосно вас просити не втомлюватися бути людьми молитви. Часом ми думаємо, що говорити з Богом — це є дуже просто. Але, насправді, Бог, будучи батьком, має певні очікування щодо кожного із нас. Життя у сім’ї ніколи не буває життям згідним з моїми планами, його планами, її планами і так далі. Родинне життя завжди потребує спільної думки. Як мати цю спільну думку? Споглядаючи, слухаючи і думаючи. Це означає, що в нашому духовному житті цих елементів ніколи не має бракувати.
Інколи ставимо собі запитання: «Чи насправді духовно я живу? Чи можливо моя душа вже давно померла, і тільки моє тіло ходить по цій землі?» Ця проща є прямим запитанням до мого сумління. Коли ти любиш когось, навіть погане слово чи погана думка для тебе у серці стає тягарем. І ти не знаходиш спокою, поки не скажеш тій особі, супроти якої несеш образу: «Вибач мені». І вміти казати «вибач мені» завжди означає зростати. У наших сім’ях, коли діти були маленькі і зростали, ми часто їм казали: «Ти робиш неправильно. Ти помиляєшся. Так більше не роби, але роби от так і от так». І те, що діти слухали наш голос, допомогло їм стати дорослими і зрілими людьми.
Це є храм Святого Володимира. Це великий князь української землі. І ми знаємо, що його життя також мало багато випадків. Ми мусимо бути дуже чесними і розуміти, що і він багато помилявся. Але прийшов момент у його житті, коли і він почув голос Божий, який його запитав: «Чи любиш ти мене?»
Що означає любити? Шукати повної єдності. Знаєте, що робить неможливою цю єдність? Диявол. Присутність диявола сьогодні я дуже виразно відчуваю на лінії фронту по всій Україні. Бо насправді те, що роблять люди, людському розумові є недосяжне. Чого найбільше шукає диявол? Розлучити людську душу із Божою любов’ю. Коли приходить це розлучення? Коли я думаю: «У моєму житті все в порядку. Я більше не потребую нічиєї помочі, нічиєї допомоги і нічиєї поради. Я знаю набагато краще від інших, як воно має бути і хто що має робити». Бо, наприклад, російський народ знає краще, як мають жити українці. І ці диявольські думки несуть лише смерть і розпач. Яка є альтернатива? Знаходити відвагу, зупинятися і з усією покорою нашого життя питати: «Боже, а що думаєш ти?»
Я вам скажу дуже чесну мою особисту думку. Якщо впродовж цієї прощі, ті хто сюди прийшли не приступлять до Таїнства Сповіді, Пресвятої Євхаристії і не молитимуться за Україну, все це — великий театр. І весь цей театр стає ціною мого життя і життя багатьох хлопців і дівчат, які сьогодні в Україні боронять нашу землю.
Колись давно я був дияконом, і ми, готуючись до священичих свячень, йшли на реколекції. Ми йшли у відпустове місце, у святиню, де багато людей знаходило свій душевний спокій. Наш проповідник казав: «Дуже часто, коли люди йдуть на прощу, вони думають, що я маю помолитися за того, за того чи за іншого. Але, насправді, кожен із вас є тут, тому що Бог хотів тебе побачити і зустріти».
Чому я сьогодні тут є? Насправді, це є велике запитання. Чи я сьогодні хочу далі казати Богові, як і що він має робити, чи сьогодні моє серце знайде спокій і мир, почувши Божу думку щодо мого життя? Інколи ми думаємо, що ми є дуже далеко від світу, від справ і від викликів, але є одна дійсність, яку знає лише християнське серце. Сьогодні я є тут, разом з вами, у Канберрі. І вже за тиждень я буду далеко звідси, а за два тижні я буду на подібній прощі в Україні, у Запоріжжі. І я буду так само стояти на солеї, а ви будете за добрих 18 чи 20 тисяч кілометрів від мене, але насправді так не буде. Тому, що кожен, хто приходить до Божого храму і стає тут, перед престолом, перед кивотом, у якому є Бог, він стає настільки ж близько до всіх тих, хто біля такого престолу стоїть в усіх інших частинах світу.
Що це означає? Кожного разу, коли ви захочете сказати: «Я тебе люблю», «Я думаю про тебе», «Я бажаю тобі добра», вистачить прийти сюди, і це чутиме кожен, кому ви це кажете. Коли думаю про найважчу, найбільшу зброю, яка є в Україні, то це не бомби. Це відчуття самотності, покинутості і нікому непотрібності. Бути тут, бути з чистим сумлінням перед Божим лицем, означає бути поруч з тими, кому сьогодні важко, і хто не знаходить способу крокувати вперед.
Я дякую кожному із вас, хто цими днями знайшов силу залишити все і пуститися в далеку дорогу — до Канберри. Бо кожен із нас є знаком великої надії для наших сімей, для наших друзів і для всієї української землі. Я не знаю, чи колись приїду сюди, до Австралії, ще раз, але я точно знаю, що коли ми з вами зустрінемося у небі, я буду мати вже багато друзів, з якими познайомився тут. Зробімо все, щоб небо було для нас досяжним.
Дякую вам. Україна вас любить, і Україна чується любленою вами.
Слава Ісусу Христу!
