Проповідь протодиякона Едварда Кострабі в одинадцяту неділю після Зіслання Святого Духа

Сьогоднішнє Євангеліє від Матея (18, 23–35) виразно звертає нашу увагу на людську слабкість, амбіції, потребу в милосерді, необхідність простягати руку тим, хто збився з дороги, та прощати. Як це часто буває у притчах Ісуса, Він спонукає нас подивитися на дійсність зовсім інакше, ніж пропонує нам світ. Перед нами постає Царство, в якому звичні людські уявлення перевертаються, а два різні світогляди вступають у протиріччя.

Людина, яка щойно ледве уникнула боргової в’язниці, цілком природно могла б поспішити повернути всі гроші, які їй заборгували інші, адже сама перебуває у скрутному фінансовому становищі. Однак притча нагадує нам, що в людських взаєминах і той, хто просить прощення, і той, хто має можливість простити, в Божих очах однаково є слугами, хоч би як сильно хтось прагнув скористатися привілеями свого становища як скривдженої сторони. Боргова в’язниця — безвихідне становище, коли людина залишається ув’язненою доти, доки не поверне боргу, — дуже влучно описує духовний стан усього людства, якщо ми погоджуємося жити за такою логікою. Прощення і милосердя є головними рисами, без яких неможливо по-справжньому зрозуміти вчення Ісуса.

Ця притча надзвичайно важлива, адже тема прощення посідає центральне місце в житті та вченні Ісуса, а тому для нас, християн, вона також повинна бути одним із головних життєвих пріоритетів. Спробуймо зробити невеликий підрахунок. У Біблії ми зустрічаємо назви грошових одиниць — денарій і талант, якими користувалися в ті часи. Один денарій приблизно відповідав денному заробітку, а один талант становив близько 6 000 денаріїв. Тобто йдеться про 6 000 робочих днів — багато років праці. Отже, коли цар списує борг у 60 000 000 денаріїв, це сума, на відпрацювання якої не вистачило б цілого людського життя. Такий борг міг би переходити навіть на наступні покоління, фактично перетворюючись на довічне й успадковане рабство. Це була справді царська сума, доступ до якої могли мати лише царі й яку слуга чи звичайна людина ніколи не змогли б повернути. Тому прощення цього боргу було надзвичайним виявом щедрості та милосердя.

У сучасному світі ми спостерігаємо безперервну кризу — від глобальних конфліктів до проблем усередині окремих родин. Неважко побачити, що однією з основних причин конфліктів є небажання прощати. Наприклад, протистояння між палестинцями та євреями, яке особливо загострилося протягом останніх 70 років, залишається страшним і кривавим нагадуванням про цю системну нездатність до прощення. Так само і війна в Україні, численні небезпечні випадки відновлення прямого протистояння між державами та руйнівні затяжні громадянські війни свідчать про це. Сьогодні у світі триває близько 130 активних збройних конфліктів.

А тепер перенесімо цю проблему на рівень окремої родини. Нездатність простити найближчих знову і знову породжує нові конфлікти, аж поки стосунки не стають настільки отруєними, що доходить до насильства, а люди — добрі люди, які колись мали великі надії, мрії та спільні ідеали, — віддаляються одне від одного.

Це не абстрактна теорія. Нещодавні статистичні дані поліції штату Вікторія свідчать, що лише протягом одного року у Вікторії було зареєстровано приблизно 98 800 випадків сімейного насильства та жорстокого поводження, і ця кількість продовжує зростати. Якщо ж говорити про всю Австралію, цифри сягають мільйонів. Це приголомшлива реальність, яка існує поруч із щоденним потоком повідомлень про насильство у світі, які ми щовечора бачимо у випусках новин.

У добре відомій нам молитві «Отче наш» ми промовляємо: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Ми просимо, навіть благаємо Бога виявити до нас милосердя так само, як ми виявляли його до інших, щоб Він милостиво поставився до нас і в цьому житті, і в майбутньому.

На жаль, прощення не гарантує, що той, кому простили, обов’язково принесе добрі плоди. У сьогоднішньому євангельському читанні бачимо безсердечність прощеного слуги. Він нехтує своїм обов’язком наслідувати великодушний приклад царя, і це є злом та гріхом. Він домігся справедливості для себе, але не виявив милосердя до іншої людини, яка опинилася у подібному становищі.

Отримане милосердя накладає на людину обов’язок виявляти таке саме милосердя до інших. Водночас сам факт отриманого прощення не гарантує, що людина стане кращою, хоча ми часто схильні так думати. Поблажливість, виявлена до вбивць, ґвалтівників чи злодіїв, не завжди приводить до їхнього виправлення — нерідко вони знову вчиняють злочини.

Нам також потрібно бачити, що людина справді долає свої проблеми і змінює свою поведінку, перш ніж знову зможемо їй довіряти. Але навіть тоді, коли довіра ще не відновлена, ми можемо прощати.

Найгостріший момент сьогоднішнього Євангелія з’являється наприкінці притчі: розгніваний цар віддає слугу катам, доки той не поверне всього боргу, а ми вже знаємо, що повернути його неможливо. Після цього звучить заключне речення — пересторога, звернена до кожної людини: так само Бог учинить із нами, якщо кожен із нас не простить своєму ближньому від усього серця. Якщо ми не прощаємо, тоді й Бог має підставу не простити нас. І яким великим нещастям це було б для нас.

Ми живемо у світі, сповненому гніву й ненависті. Люди легко втрачають самовладання, а злочинність не зникає. І хоча прощення не завжди приходить до нас природно і легко, саме цього Бог від нас просить.

Починати потрібно з малого і робити це поступово. З роками ми повинні дедалі більше вчитися робити прощення невід’ємною частиною свого життя. Нам необхідно прощати, тому що прощення приносить внутрішній мир і зрештою допомагає розірвати коло ворожнечі та незгоди. Саме це повинно бути характерною рисою людини, яка йде за Ісусом. Апостол Павло у Посланні до колосян закликає: «Зодягніться у щире милосердя, доброту, покору, лагідність, довготерпеливість», прощайте одне одному і нехай мир Божий панує у ваших серцях, адже до цього ви покликані в одному тілі.

Святий Іван Золотоустий пише: «Він [Ісус] не обмежує прощення певним числом, але показує, що воно має бути безперервним і тривати завжди». Іншими словами, ми не повинні встановлювати певну кількість випадків, коли готові простити, чи вибирати, коли прощати, а коли ні. Ісус закликає нас прощати постійно, щоразу, коли виникає така потреба.

Прощати і виявляти милосердя нелегко — це зрозуміло. Але коли ми починаємо з невеликих речей, поступово прощення стає частиною нашого життя, а з часом — життєвою звичкою. Це процес, який триває все життя, аж поки прощення не стане для нас природним, поки ми не навчимося діяти так, як діяв Ісус, і воно не почне виходити із самої глибини нашого серця.

Непрощення створює перешкоду між нами і Богом. У світі, в якому ми живемо, воно передається далі, повторюється і ще більше поневолює людей. Було б нерозумно стверджувати, що простити легко. Ми не можемо просто одного дня вирішити: «Відтепер я прощатиму» — і вважати справу завершеною. Але можемо почати зі смирення, з малого і з молитви, довіряючи, що зрештою Божа воля і Божа допомога підтримають нас.

Ця притча також показує нам ще одну важливу річ. Якщо ми, будучи християнами, у своїх стосунках з іншими покладаємося виключно на справедливість і не залишаємо місця для прощення та милосердя, тоді такої самої справедливості можемо очікувати від Бога. У певному сенсі своєю поведінкою ми самі обираємо те, з чим зустрінемося наприкінці свого земного життя.

Але ми ще маємо час. Ми можемо змінюватися. Потрібно скористатися цією можливістю, замислитися над своїм життям і почати діяти. Ми можемо шукати допомоги, читати, розмовляти з іншими людьми, спостерігати й учитися, приступати до сповіді. Ми можемо багато розмірковувати й намагатися все зрозуміти розумом, але зрештою потрібна дія. Неможливо досягнути мети, лише думаючи про неї та чекаючи.

Дивіться також

21 серпня Нові призначення у Мельбурнській єпархії 23 травня Проповідь протодиякона Едварда Кострабі у свято Зіслання Святого Духа 28 лютого Проповідь Протодиякона Едварда Кострабі у другу неділю Великого посту