Українська Католицька ЦеркваАвстралія, Нова Зеландія і Океанія
Проповідь о. Зенона Рацького у четверту неділю Великого посту
14 березня 2026
Щасливий народ, що має віру і живе нею. Там, де нема віри, там бракує багато. Там нема відповіді на безліч питань. Там людське серце постійно тривожиться. Зернятко віри, що є в нас, посаджене в нашому серці Господом Богом. Треба постійно його підливати, доглядати, й просити Господа, щоб дав нам ту ласку, щоб ми відчували його присутність.
Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри!
Ісус Христос послав своїх учнів і сказав їм, щоб проповідували, виганяли бісів, намашчували оливою чимало хворих і оздоровлювали. І вони це робили. Але тут настала ця подія, про яку читаємо у сьогоднішньому Євангелії від Марка. Апостоли зустріли особу, з якої вони не могли вигнати нечистого духа. Й Ісус Христос їм каже, що це через брак віри. Тут з’являється запитання й для нас: як ми можемо виміряти нашу віру? Справді, це дуже важко відповісти, наскільки великою є наша віра.
Чи я можу це зробити? Чи з моєю вірою Господь мені щось інше зробив в моєму житті? Більшість з нас добре розуміє, що віра є частиною нашого щоденного життя. Ми себе називаємо віруючими. Ходимо до церкви, молимося, приступаємо час від часу до сповіді, до Святого Причастя. В якійсь мірі дехто з нас дотримується посту. Деякі люди менше вірять в Бога, не користають з цих всіх дарів, що Церква роздає через священників, через богопосвячених осіб.
Багато людей мають віру, я би сказав, обмежену, в дещо вірять, в дещо не вірять. Живе по-своєму. Вибирає у що вірить, і також вибирає, як живе. Ми знаємо дуже добре з Євангелія, що віра — це також і дар. У Євангелії від Івана читаємо: «Ніхто не може прийти до мене, якщо мій отець, що послав мене, не приведе його до мене».
І тут приходять різні думки на це, що каже нам Ісус Христос. Віра — це дар, але віра — це й дар, який вимагає від нас співпрацювати в нашому житті з Господом Богом. Ми відповідаємо на це Боже покликання. Він нас покликав йому вірити й довіряти. І ми, як щирі християни, робимо це в нашому щоденному житті. Бо, як каже Євангеліє, не можемо двом панам служити. Довіряємо Богові, його словам, його любові, прагнемо бути з ним, вірити і користатися нашою вірою.
І тут приходить основне питання, що ми дуже часто собі можемо поставити, навіть щодня. Для чого живемо? Чи живемо тільки, щоб жити? Чи живемо, щоб їсти? Чи їмо, щоб жити? Яке значення має для нас наше майно, наші гроші, наше господарство, наші матеріальні надбання? Чи це є єдина ціль, для якої ми живемо? Молимося тільки, щоб це ми мали в житті по достатку? І це є наша дорога життя? Чи наше життя є все ж таки дорогою до Воскресіння, яка веде нас до нашого небесного Батька? Бог є нашим світлом, і ним ми маємо керуватися, щодня йти за цим світлом. Так, ми маємо багато обов’язків, багато законів, державних, церковних і так далі. Але наше життя має бути союзом з Ісусом Христом.
Щодня з ним зустрічатися на кожному кроці нашого існування. Зустрічати Ісуса Христа завжди і скрізь, особливо через наших ближніх. Тому ми, віруючи, оцінюємо кожну подію, кожний вчинок, як волю Господа. Господь діє через нас і через інших людей. Господь говорить через нас і через інших людей. Господь хоче донести свою любов через нас до інших людей.
Щасливий чоловік, що має таку віру в Бога. Щасливий народ, що має віру і живе нею. Там, де нема віри, там бракує багато. Там нема відповіді на безліч питань. Там людське серце постійно тривожиться. Для чого ми тоді живемо? І що з нами буде далі? Тут треба прикласти багато зусиль, щоб не занедбати цей великий дар, який ми отримали в Святому Хрещенні.
Треба рости, розвивати його в собі. Зернятко віри, що є в нас, посаджене в нашому серці Господом Богом. Треба постійно його підливати, доглядати, й просити Господа, щоб дав нам ту ласку, щоб ми відчували його присутність. Щоб ми в нашому житті могли сказати так, як цей батько нещасливого хлопця: «Господи, вірую, поможи моєму невірству».
