Проповідь о. Юрія Тиченка у десяту неділю після Зіслання Святого Духа

Сьогоднішнє Євангеліє запрошує нас задуматися над нашою вірою. Господь порівнює її з маленьким зернятком гірчиці. Зернятко мале, майже непомітне, але коли воно потрапляє в добру землю, з нього виростає велика рослина. І сьогодні я хотів би запропонувати вам не просто порівнювати свою віру із зернятком гірчиці, я хотів би, щоб ми подивилися на віру інших людей — на тих, хто своїм життям показав, що означає по-справжньому довіряти Богові. Одним із найбільших прикладів віри у Старому Завіті є Авраам. І певною мірою його історія нагадує нам сьогоднішнє Євангеліє.

У Євангелії ми бачимо батька, який приводить до Ісуса свого сина, щоб Господь його оздоровив. А в історії Авраама, ми бачимо батька, який приводить свого сина на гору, щоб виконати волю Божу. В одному випадку батько просить Бога врятувати свого сина, в іншому — батько сам готовий віддати Богові найдорожче, що має. І тут виникає питання: якою ж великою повинна бути віра людини, щоб довірити Богові навіть те, що є найдорожчим у її житті?

Погляньмо, як розпочалася ця історія. На початку людства людина знала Бога. Адам і Єва жили в Божій присутності, розмовляли з Ним у раю. Про Бога говорили своїм дітям і внукам. Але минали роки, покоління, століття. Людське серце поступово віддалялося від Бога. Людина почала забувати свого Творця, ігнорувати Його волю, жити так, ніби Бога немає. І серед цього духовного занепаду Господь кличе Авраама. Бог укладає з ним союз і дає йому обітницю: його потомство стане численним, як пісок морський і як зорі на небі. Але спочатку Бог випробовує його віру. Господь говорить Авраамові: «Вийди з твоєї землі, від твоєї рідні і з дому твого батька — у землю, яку Я тобі покажу». Авраам не знає, куди саме йде. Він не має перед собою карти, гарантій, не знає, яким буде його майбутнє. Він має тільки одне — слово Бога. І Авраам іде. Ось віра. Віра починається там, де людина перестає вимагати від Бога гарантій і починає Йому довіряти.

Але випробування Авраама на цьому не закінчуються. Обітниці, яку дав Авраамові Господь — не видно. Вона здійснюється аж тоді, коли людськими силами вже, здавалося б, неможливо нічого очікувати. У старості Авраам отримує Ісаака — сина обітниці, сина, якого він любить, через якого має продовжитися його потомство. І саме тоді Господь дає Авраамові найважче випробування. Бог просить його принести Ісаака в жертву.

Ми читаємо цю історію і майже не можемо її зрозуміти. Як це можливо? Який батько може прийняти такі слова? Як може піднятися зранку, взяти свого сина, дрова для жертви і вирушити в дорогу? Можемо тільки уявити, що відбувалося в серці Авраама. Перед ним — його єдиний, улюблений син. Той, на кого він покладав надію, на кого він чекав усе своє життя. І тепер Господь просить від нього найдорожчого. Я думаю, що багато хто з нас сказав би: «Ні, Господи. Цього я не можу зробити». Але Авраам іде. Не тому, що Богові потрібна людська жертва. Бог не хоче людської крові, не хоче смерті Ісаака. Господь випробовує не його здатність принести жертву, а — його довіру. Чи буде Авраам любити Бога більше, ніж Божі дари? Чи довірить Богові навіть те, що є найдорожчим? Чи залишиться вірним, коли нічого не розуміє? І Авраам довіряє. Саме тому, на горі Бог зупиняє його руку і дає йому жертву замість сина.

Ось тут ми повинні поставити питання вже не про Авраама, а про себе. Ми говоримо, що маємо віру. Але де проявляється наша віра? Тоді, коли ми приходимо до церкви, стаємо на коліна і просимо: «Господи, допоможи мені». Звичайно, це є віра. Ми повинні молитися, просити, кликати до Господа у часі потреби. Так робив і батько з сьогоднішнього Євангелія. Але чи тільки тоді проявляється наша віра? Ні. Справжня віра проявляється тоді, коли Бог просить від нас послуху. Коли Господь просить пробачити — чи прощаємо? Коли Господь просить любити — чи любимо? Коли Господь просить бути чесними — чи залишаємося чесними? Коли Господь просить не відповідати злом на зло — чи стримуємо своє серце від помсти? Коли Господь кличе нас до молитви — чи знаходимо час для молитви? Коли настає неділя і ми втомлені після цілого тижня — чи говоримо: «Господи, я все одно прийду до Тебе»? Чи, можливо, кажемо: «Я сьогодні не можу». «Я втомився». «Маю багато роботи». «Наступного разу». І коли нам щось потрібно, ми стаємо на коліна і говоримо: «Господи, допоможи мені! Я вірю, що Ти мене не залишиш!» А коли Господь просить від нас чогось — ми відповідаємо: «Господи, сьогодні не можу». Ось тут і перевіряється наша віра.

Віра — це не тільки слова, емоції чи молитва в момент небезпеки, віра — це наше життя. Вона проявляється у наших рішеннях, словах, стосунках, праці, сім’ї, у тому, як ми ставимося до ближнього, як ми поводимося тоді, коли ніхто нас не бачить. Бо дуже легко сказати: «Господи, я вірю в Тебе», коли нам потрібна допомога, але набагато важче сказати: «Господи, я довіряю Тобі», коли в нашому житті приходить випробування. Війна, хвороба, втома, самотність, старість, слабкість, проблеми на роботі, непорозуміння в сім’ї, фінансові труднощі, розчарування… І тоді Господь ніби запитує нас: «Дитино Моя, чи довіряєш Мені не тільки тоді, коли Я даю тобі те, що ти просиш, але й тоді, коли Я веду тебе дорогою, якої ти не розумієш?» Ось де починається справжня віра.

Авраам не знав, чим закінчиться його дорога, але він знав, Хто веде його, і цього йому було достатньо. Ось чого Господь хоче від кожного з нас: не сліпої віри, не бездумного підкорення, а — глибокої довіри до Бога, Який знає нас краще, ніж ми знаємо самих себе. Бог хоче укласти Свій союз із кожним із нас. Цей союз проявляється не тільки у великих подіях нашого життя, а — у щоденних дрібницях: коли ми прощаємо, молимося, приходимо до храму, допомагаємо потребуючим, стримуємо гнів, не говоримо злого слова, залишаємося вірними Богові навіть тоді, коли ніхто цього не оцінить. Ось тоді наше маленьке зернятко віри починає проростати. І, можливо, одного дня ми зможемо побачити, що те зернятко, яке Господь посіяв у нашому серці, стало великим деревом — деревом, у тіні якого можуть знайти притулок інші люди.

Амінь!

Дивіться також

16 травня Проповідь о. Юрія Тиченка у Сьому неділю після Пасхи 21 лютого Проповідь о. Юрія Тиченка у першу неділю Великого посту 10 лютого «Сьогодні, коли ми молимося разом як одна спільнота, я прошу вас також згадати Україну та її страждаючий народ», — кардинал Микола Бичок