Проповідь о. Симона Цькуя у першу річницю відходу до вічності владики Петра Стасюка

Дорогі брати і сестри у Христі!

Сьогодні, у першу річницю відходу до вічності владики Петра Стасюка, ми зібралися разом із почуттям вдячності, туги та тихої надії. Річниці смерті спонукають нас зупинитися серед щоденних справ. Вони запрошують згадати не лише саму людину, а й те добро, яке Бог звершував через неї. І водночас нагадують нам, що сопричастя святих — це не просто поняття, а жива дійсність.

У сьогоднішньому Апостолі святий Павло говорить про смуток, який веде до життя. Він пише, що «смуток задля Бога чинить спасенне каяття» — смуток, який не руйнує людину, а очищує її. Павло говорить не про смуток заради самого смутку. Він говорить про той смуток, який відкриває серце, допомагає відкинути все зайве і звільняє в ньому місце для Бога.

У багатьох аспектах саме з такою внутрішньою ясністю жив владика Петро. Він добре розумів, що Церква зростає тоді, коли її пастирі дозволяють Євангелію формувати їх самих. На його плечах лежала велика відповідальність, але вона не зробила його черствим. Як пастир він умів поєднувати твердість із турботою про людину, порядок — зі співчуттям. Він мав рідкісний дар виправити, не принижуючи; підтримати, не вдаючись до лестощів; поставити перед людиною вимогу, не завдаючи їй рани. Багато хто з нас відчув це на власному досвіді.

Сьогодні апостол Павло також закликає нас «очистити себе від усякої скверни тіла і духа, довершуючи наше освячення в Божому страсі». Саме цьому владика Петро присвятив своє життя, служачи нашій Церкві в Австралії: зміцнював парафії, дбав про формування духовенства, беріг наші традиції та працював над тим, щоб наша українська католицька ідентичність була не лише успадкованою від попередніх поколінь, але справді жила в нас. Він розумів, що святість — не абстрактне поняття. Вона виявляється в тому, як ми служимо, як молимося і як допомагаємо одне одному нести життєві тягарі.

Тому в цю річницю наш смуток не є смутком безнадії. Це той смуток, про який говорить апостол Павло, — він допомагає нам ясніше побачити найважливіше і зміцнює нашу рішучість іти далі. Владика Петро не хотів би, щоб ми лише жили спогадами про минуле. Він хотів би, щоб ми продовжували розпочату працю: будували спільноти, у яких кожну людину приймають із відкритим серцем; допомагали молоді пізнавати свою віру; берегли красу нашого богослужіння; залишалися разом з Україною, відстоюючи правду і людську гідність.

Він хотів би, щоб ми пам’ятали: Церква — це завжди щось більше, ніж її структури. Вона є живим Тілом, у якому кожен із нас має своє місце і своє покликання. Тому пам’ять владики Петра ми вшановуємо не лише тоді, коли згадуємо зроблене ним. Найкраще ми збережемо її тоді, коли його приклад спонукатиме нас самих до переміни — до того «смутку задля Бога», про який говорить апостол Павло і який наближає нас до Христа.

Сьогодні ми знову віддаємо владику Петра Божому милосердю. Дякуємо Господеві за роки його служіння серед нас, за мудрість, якою він ділився, і за ті тихі жертви, про які знає лише Бог. І просимо, щоб його молитва супроводжувала нас, аби ми й надалі розбудовували Церкву, яку він любив, із такою ж відвагою, терпеливістю та вірою.

Вічная пам’ять!

Дивіться також

21 серпня Нові призначення у Мельбурнській єпархії 4 липня Проповідь о. Симона Цькуя у шосту неділю після Зіслання Святого Духа, свято Матері Божої Неустанної Помочі 1 липня Храмове свято у Мельбурні