Проповідь о. Мирослава Вонса у п’яту неділю Великого посту

У сьогоднішньому Євангелії Ісус знову відкриває учням правду, яку вони не хочуть прийняти: Він іде до Єрусалима, щоб страждати й бути вбитим. Іде, щоб із любові до кожного з нас прийняти смерть. А потім — воскреснути. Це приклад тієї любові, про яку Христос навчав не словами, а життям: любові, що не зупиняється навіть перед жертвою.

Учні йдуть за Христом. Вони слухають Його, визнають у Ньому Месію. Але в їхньому серці живе інший образ Месії — сильного царя, який визволить народ від римлян і сяде на престолі в Єрусалимі. Вони йдуть за Христом, бо вірять, що Цар прямує до влади. Тому Яків та Іван просять місця слави — сидіти по правиці та лівиці. А інші апостоли обурюються не тому, що думають інакше, а тому що хочуть те саме. Просто не вийшло першими попросити.

Ми теж ідемо за Христом. Принаймні так нам здається. Але за ким ми насправді йдемо? Хто для нас Христос? Чи не повторюємо ми помилку апостолів? Чи не створили собі «зручного» Спасителя — такого, який нічого не вимагає, лише підтримує; не докоряє, а мовчить; завжди усміхнений і ніколи не говорить важкої правди; прощає ще до того, як людина вирішить змінитися?

Ми часто повторюємо: «Бог є любов». Це істина. Але чи говоримо ми ці слова, щоб змінити своє життя й жити в правді? Чи щоб підлаштувати Бога під свій комфорт? Божа любов — це не лише прийняття, а й правда, і заклик до переміни. Це дорога, на якій людина має зробити вибір: прямувати до вічного життя чи до вічної смерті.

Апостоли теж не одразу збагнули, хто такий Христос. Вони йшли за Ним, але в серці носили свій образ Месії. Хрест для них був черговим незрозумілим образом, який Христос часто використовував. Вони думали: буде непросто, але в кінці — слава. Та коли Христа заарештували, вони розбіглися.

І тут ми впізнаємо себе. Ми теж приходимо до Бога з проханнями, які Він, на нашу думку, має виконати негайно й саме так, як ми хочемо. Часто Бог для нас — це «страховка» від усього поганого. Ми уявляємо, що Бог рахує наші молитви, а ми ніби купуємо собі благословення. Ми довіряємо Богові, але лише тоді, коли Він не керує нашим життям, а сидить поруч як пасажир і постійно повторює, як Він нас любить. І коли це уявлення стикається з реальним Богом, ми відходимо від Нього. Відходимо від Церкви, розчаровуємося — так само, як апостоли на мить розчарувалися.

Чому? Бо Бог виявився «не таким». Не таким зручним, як ми собі уявили.

Тут і відкривається головна істина: жити в правді. Якою б болючою чи незручною вона не була. Жити в правді — означає зустріти Живого Бога, а не образ, який ми самі собі створили.

Але щоб зустріти Бога, потрібно шукати цієї зустрічі: приходити на Святу Літургію в неділю та свята, приступати до Святих Тайн, часто сповідатися, читати Святе Євангеліє, розвивати духовне життя.

Євангеліє сьогодні показує нам живого Господа: Того, хто не забирає хрест, а несе його разом із нами. Хто не обіцяє легкості, але дає сенс і силу пройти життєву дорогу. Тому знову звучать Його слова: «Хто з-між вас хоче стати великим — нехай буде вам слугою» (Мр 10, 43). Це не приниження людської гідності, а шлях справжньої любові. Бо служіння — це коли я перестаю бути центром всесвіту й свідомо віддаю це місце Богові та ближньому. Так жив Христос. І не лише навчав — Він віддав своє життя.

Великий Піст — це особливий час. Не період «виконати щось і поставити галочку», а можливість знову відкрити для себе Живого, Правдивого Господа. Того, хто любить і веде до життя. Пізнати Його не таким, як нам зручно, а таким, яким Він є. Дозволити Йому говорити — навіть тоді, коли важко чути правду про себе. Пізнати Христа ближче, бо важко йти за Тим, кого не знаєш. І вчитися довіряти Йому, слідувати за Ним до Воскресіння.

Дивіться також

10 січня Проповідь о. Мирослава Вонса у Неділю після Богоявлення 25 жовтня Проповідь о. Мирослава Вонса у Двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа 8 жовтня Храмове свято у Джілонгу: «Свято материнської любові та милосердя»