Проповідь о. Андрія Микитюка у П’ятнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа

Слава Ісусу Христу!

Улюблені!

Цієї неділі ми слухаємо Євангеліє від Матея, у якому євангелист описує нам зустріч Христа з людьми. Цей уривок містить багато важливих для нас запитань. Одні запитання законники ставлять Христові, але також Христос запитує їх.

Давайте подивимося на цей текст, але з кінця. Христос запитує законників, фарисеїв, кажучи: «Що ви думаєте про Христа? Чий він син?» Це важливе запитання для нас, бо Бог запитує те саме кожного з нас: «За кого ти маєш мене?» Дуже часто в нашому житті ми малюємо образ Бога, як якогось чарівника, або старого дядька, який сидить десь на небі, дивиться за нами. Або як нескінченне джерело виконання наших бажань, або як когось жорстокого чи несправедливого. Але від того, якого Бога ми бачимо, за кого ми вважаємо Христа, залежить наше життя.

Ким Христос є для тебе? Чи він для тебе є моральним авторитетом? Чи він є лише особою, яка жила колись і тим, хто щось зробив, якого розп’яли? Чи він є ще кимось? Чи він є живим Богом, який взяв тіло, став одним з нас, умер на хресті й воскрес, щоби дарувати нам життя? Відповідь на це запитання має струсити нас і змінити наше життя. Бо якщо Христос є лише моральним авторитетом, ми будемо старатися лише ставати добрими. Якщо він є лише історичною особою, то ми будемо розглядати його в контексті історії й не звертати на це уваги. Але якщо Христос для нас є живим Богом, то наше життя має змінитися. Він має стати осердям. І тоді це запитання, яке законник поставив йому, яка заповідь є найбільшою, стає для нас заповіддю нашого життя.

Тому що коли ми віримо, що Христос є нашим Господом, є нашим Спасителем, є нескінченною любов’ю і добротою, є нашим життям, тоді любити Його усім серцем, всією душею, всім розумом — це не просто заповідь, яку треба виконувати, а спосіб життя, яким ми маємо жити. Бо приймаючи Його любов, ми не можемо діяти інакше, ми маємо любити Його. А далі, як каже він, інше є подібне, любов ближнього до себе самого продовжується. Бо якщо ми прийняли Божу любов у своє життя і полюбили Його усім серцем, розумом, душею і думкою, то ми не можемо не любити нашого ближнього, заради якого Христос також помер і воскрес, і який також є запрошений до участі у весільному бенкеті.

Тож пам’ятаючи про тих дві заповіді любові, також згадаємо слова, які ми чули в Старому Завіті, коли Бог каже: «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний». І далі перераховуються заповіді, але «Слухай Ізраїлю» — це стосується нас. Ми маємо відкрити наші вуха, щоб почути. Маємо відкрити наші очі, щоб побачити. Маємо відкрити наше серце, щоб прийняти Христа. Щоб Христос був для нас живим Богом. Щоб життя, в яке ми зодягнулися в тайні хрещення, було для нас життям. Не неділею, святами, не тоді, коли нам вигідно, але щоб в повсякденному житті ми свідчили Божу любов. Тоді заповіді не будуть мати сенсу закону, який ми мусимо виконувати, а стануть частиною нашого життя, без якої ми не можемо.

Тож, любімо Бога, любімо ближніх, любімо себе. Вірмо в Христа, як Сина Божого, нашого Спасителя, і крокуймо за ним щодня.

Дивіться також

25 листопада Освячення Сиро-Малабарського Катедрального храму в Мельбурні 24 листопада Вшанування жертв Голодомору у Мельбурні 23 листопада Проповідь о. Андрія Микитюка у Двадцять сьому неділю після Зіслання Святого Духа