Промова Його Еміненції Миколи кардинала Бичка на щорічній вечері Парафії та Форуму святого Томаса Мора в Канберрі

Промова Його Еміненції Миколи кардинала Бичка на щорічній вечері Парафії та Форуму святого Томаса Мора в Канберрі

«Гідність і місія християнської сім’ї»

3 червня 2026 року

Високоповажні гості, брати і сестри у Христі!

Для мене є великою радістю та честю бути сьогодні з вами на щорічному зібранні Парафії та Форуму святого Томаса Мора. Ця зустріч об’єднує людей, яким небайдужі відродження християнської культури, зміцнення наших спільнот та захист гідності людської особи. Сьогодні ввечері я хотів би разом із вами роздумати над темою, яка лежить в основі всіх цих питань: гідність і місія християнської сім’ї.

Майже тридцять років тому Папа Іван Павло ІІ зауважив, що той, хто підтримує сім’ю, підтримує людську особу, а той, хто атакує сім’ю, атакує людську особу. Ці слова не були лише коментарем до суспільних дискусій його часу. Вони були пророчими. Сьогодні, коли суспільство переживає глибоку моральну та антропологічну кризу, саме навколо сім’ї та дару життя розгортається вирішальна боротьба за людину. Сім’я — це не просто одна з багатьох суспільних інституцій. Це перша спільнота, в якій ми народжуємося, перша школа любові, перше святилище віри, перше місце, де ми вчимося бути людьми. Коли сім’я є сильною — процвітає суспільство. Коли сім’я слабшає — суспільство стає крихким. А коли сім’я стає об’єктом нападів, похитуються основи людської гідності.

Я говорю про це не лише як єпископ, але й як син сім’ї, яка пережила суворі часи радянського режиму. Мої батьки не мали доступу до систематичної релігійної освіти. Вони не мали свободи відкрито говорити про свою віру. Проте домашня Церква — сімейний дім — стала місцем, де зберігалося світло віри. Саме там я навчився молитися. Саме там я навчився довіряти Богові. Саме там я відкрив для себе красу Церкви. Сім’я, навіть в умовах переслідувань, стала святилищем надії. І це залишається правдою для незліченних сімей по всьому світу.

Це нагадує мені про Україну — мою Батьківщину, де страждання сімей є величезними й тривають донині. Уже понад чотири роки, а насправді понад чотирнадцять років, Україна терпить жорстоку й несправедливу війну. Мільйони сімей були змушені покинути свої домівки. Діти були розлучені з батьками. Зруйновано будинки. Під ударами опинилися школи, лікарні та храми. Сім’ї, які колись жили в мирі, тепер живуть під постійною загрозою. І все ж посеред цього страждання проявилося щось надзвичайне: стійкість сім’ї, сила віри та єдність народу.

Я зустрічав матерів, які несли своїх дітей через кордони в мороз, не знаючи, де проведуть наступну ніч, але довіряючи, що Бог їх провадитиме. Я зустрічав батьків, які залишалися захищати свої громади не з ненависті, а з любові — любові до своїх сімей, до своєї Батьківщини, до гідності людської особи. Я зустрічав дідусів і бабусь, які відкривали свої домівки для сусідів, незнайомців і біженців, перетворюючи свої скромні оселі на місця прихистку. Я зустрічав дітей, які, попри травми й втрати, продовжують молитися з такою чистотою та довірою, що це глибоко зворушує людську душу.

В Україні сім’я стала передовою як страждання, так і надії. Саме в сім’ї рани війни відчуваються найглибше. Але саме в сім’ї сіються зерна зцілення. Сім’я стає місцем, де травму переживають разом; місцем, де віра передається через тихі молитви в бомбосховищах; місцем, де серед темряви зберігається надія. Сім’я стає тим середовищем, де людська особа захищається від сил, які прагнуть знеособити та знищити людину.

Сьогодні по всій Україні надзвичайно поширеними стали картини, які розривають серце. У багатьох парафіях, особливо на заході країни, парафіяльні зали перетворено на тимчасові прихистки для сімей, що рятуються від війни. Легко уявити залу, заставлену матрацами, дітей, які тихо граються в кутку, а в їхніх очах досі живе страх від пережитого. У таких обставинах нерідко можна почути слова, які висловлюють багато матерів: хоча їхні сім’ї втратили дім, майно та відчуття безпеки, вони не втратили віри — і саме віра підтримує їх. Ці слова, сказані незліченною кількістю українських матерів, відкривають спокійну внутрішню силу, яка може походити лише від Бога. Вони нагадують нам, що навіть позбавлена матеріальної безпеки, навіть поранена насильством, навіть розсіяна війною cім’я може залишатися місцем благодаті, місцем, де перебуває Бог.

Так само по всій Україні багато батьків, які служать на передовій, повертаються додому у короткі відпустки, несучи із собою не лише пил війни, але й тягар відповідальності. Легко уявити батька, який схиляється над своєю сплячою дитиною, охоплений не страхом за себе, а страхом, що його син чи донька можуть вирости у світі, сформованому ненавистю, а не миром. Незліченна кількість батьків висловлювали це саме переконання: вони воюють не заради слави чи помсти, а для того, щоб їхні діти одного дня могли жити в єдиній, безпечній і вільній сім’ї. Їхні сльози — не ознака слабкості. Це ознака любові. Це ознака гідності батьківства. Це ознака святої місії, довіреної кожній родині.

У східнохристиянській традиції ми глибоко це усвідомлюємо. Ми не розглядаємо сім’ю лише як суспільну одиницю. Ми бачимо в ній домашню Церкву — священний простір, у якому стає видимою тайна Божої любові. Дім — це не просто будинок; це ікона Божого Царства. Сім’я — це не просто група людей; це жива ікона Пресвятої Трійці — спільнота осіб, поєднаних любов’ю. Як Трійця є єдністю любові, так і сім’я покликана бути єдністю любові. Як Трійця є спільнотою самопожертви, так і сім’я покликана бути спільнотою самопожертви. Як Трійця є джерелом життя, так і сім’я покликана бути джерелом життя.

Ми часто говоримо про дім як про місце «малих літургій» — літургії прощення, літургії терпеливості, літургії жертовності, літургії радості. Ці щоденні прояви любові не є чимось відокремленим від богослужіння Церкви; вони є його продовженням. Коли мати втішає свою дитину, коли батько благословляє свою сім’ю, коли батьки моляться разом із дітьми, коли сім’я прощає одне одного після конфлікту — це моменти благодаті. Це моменти, коли Боже Царство входить у світ.

Це бачення глибоко закорінене у вченні святого Івана Золотоустого, який так часто нагадував вірним, що сам дім є «малою Церквою» — місцем, де духовне життя вперше пізнається і переживається. Він закликав батьків зробити свої домівки «місцем псалмів», перетворити сімейний стіл на «жертовник» і навчати дітей навіть найпростішим жестам віри, таким як знак хреста. Для Золотоустого це не були дрібниці. Це були щоденні практики, через які Євангеліє втілюється у звичайному житті. Коли сім’я молиться разом, прощає одне одного, з вдячністю розділяє трапезу чи благословляє дітей перед сном, вона здійснює те, що він називав справжньою літургією дому — ритмом святості, який формує серце та виховує душу. У такий спосіб сім’я стає не лише житлом, але й святилищем; не лише домогосподарством, але живою іконою Божої любові.

Це бачення сім’ї як домашньої Церкви не є поетичною метафорою. Воно є богословською реальністю. У східнохристиянському розумінні дім є місцем, де людська особа формується за образом Христа. Саме тут людина навчається чеснот, тут формується сумління, тут серце вчиться любити. Саме тут Євангеліє стає плоттю.

Однак ця місія не є легкою. Вона вимагає мужності. Вона вимагає витривалості. Вона вимагає віри. Вона також потребує підтримки ширшої спільноти. Сім’я не може процвітати в ізоляції. Вона потребує Церкви. Вона потребує парафії. Вона потребує підтримки суспільства. Вона потребує культури, яка цінує життя, шанує подружжя, поважає материнство й батьківство, захищає дітей, підтримує людей похилого віку та приймає подорожнього.

У своєму служінні в Австралії я бачив сім’ї, які втілюють цю місію з надзвичайною відвагою. Я бачив сім’ї, які приймають біженців у свої домівки. Я бачив сім’ї, які з ніжністю та відданістю піклуються про своїх літніх батьків. Я бачив сім’ї, які усиновлюють дітей з інвалідністю, приймають на виховання дітей, що переживають кризу, відкривають свої домівки для тих, хто не має куди піти. Такі сім’ї є живим серцем Церкви. Вони є прихованими святими нашого часу.

Але ми також повинні визнати, що багато сімей переживають труднощі. Багато батьків почуваються самотніми. Багато подружніх пар стикаються з серйозними випробуваннями. Багато молодих людей непевно дивляться у майбутнє. Церква повинна супроводжувати ці сім’ї зі співчуттям, терпеливістю та розумінням. Ми не повинні накладати на сім’ї тягарів, які вони не здатні нести. Ми повинні йти поруч із ними, підтримувати їх, підбадьорювати та нагадувати їм, що Божої благодаті завжди достатньо.

Ми також повинні відстоювати суспільні структури, які підтримують сім’ю. Суспільство, яке цінує сім’ю, повинно забезпечити батькам час, ресурси та стабільність, необхідні для виховання дітей. Воно повинно гарантувати, що сім’ї не будуть покарані за вибір життя, за вибір подружжя, за вибір піклуватися про своїх близьких. Воно повинно забезпечити, щоб голос сімей був почутий у суспільних дискусіях. Відновлення суспільства починається з відновлення сім’ї. А відновлення сім’ї вимагає співпраці Церкви, громади та держави.

Ми часто говоримо про сім’ю як про ікону — образ Божої любові. Ікона — це не просто зображення. Це вікно у божественне. Коли сім’я живе в любові, вона стає вікном, через яке світ може побачити Божу любов. Коли сім’я прощає, вона стає вікном милосердя. Коли сім’я молиться, вона стає вікном благодаті. Коли сім’я приймає життя, вона стає вікном надії.

У цьому і полягає місія християнської сім’ї — об’являти Божу любов світові. Це місія водночас прекрасна і вимоглива. Це місія, яка потребує відваги, витривалості та віри. Але це також місія, яка приносить радість — глибоку і тривалу радість.

Дорогі друзі, майбутнє людства залежить від сім’ї. Майбутнє Церкви залежить від сім’ї. Майбутнє Австралії залежить від сім’ї. Якщо ми хочемо суспільство, яке поважає людську гідність, ми повинні зміцнювати сім’ю. Якщо ми хочемо культури життя, ми повинні зміцнювати сім’ю. Якщо ми хочемо Церкву, яка буде живою та місійною, ми повинні зміцнювати сім’ю.

Сьогодні ввечері я запрошую вас відновити свою відданість підтримці сімей усіма можливими способами. Підтримуйте їх молитвою. Підтримуйте їх душпастирською опікою. Підтримуйте їх через суспільне свідчення та захист їхніх прав. Підтримуйте їх дружбою. І понад усе підтримуйте їх, живучи Євангелієм чесно та з радістю.

І на завершення я прошу вас приєднатися до мене в молитві за сім’ї, які страждають найбільше. Молімося за сім’ї в Україні, які переживають травму війни, оплакують втрату своїх близьких, прагнуть миру та тримаються віри посеред темряви. Молімося за сім’ї Близького Сходу, де конфлікти, вимушене переселення та переслідування й надалі руйнують цілі спільноти. Молімося за всі сім’ї світу, які переживають труднощі — сім’ї, поранені насильством; сім’ї, обтяжені бідністю; сім’ї, розділені міграцією; сім’ї, які пригноблюють; сім’ї, які почуваються забутими.

Нехай Бог благословить усі наші сім’ї. Нехай зміцнить їх у любові. Нехай охороняє їх у часи випробувань. Нехай зцілить їхні рани. І нехай зробить їх світлими свідками Свого милосердя у нашому світі.

Дякую.