Промова владики Миколи кардинала Бичка на першому щорічному єпархіальному благодійному бенкеті у Торонто, Канада

Промова владики Миколи кардинала Бичка на першому щорічному єпархіальному благодійному бенкеті у Торонто, Канада

11 вересня 2025 р. Б.

Ваші Еміненції, дорогі співбрати в єпископстві, всечесні отці, сестри, шановні гості, брати і сестри у Христі!

Слава Ісусу Христу!

Мені надзвичайно приємно бути з вами тут, у Торонто. Сьогодні ми з вами є учасниками насправді історичної події — Першого щорічного єпархіального благодійного банкету.

Унікальність цієї події полягає не лише в тому, що вона відбувається вперше, але й у тому, що сьогодні ми всі зібралися, щоб зробити вагомий і видимий внесок у розвиток та підтримку сім’ї.

Кожен із вас сьогодні своєю пожертвою наближає відкриття такого важливого центру допомоги сім’ям — «Сім’я та життя».

Зі щирою вдячністю за те, що ви, можливо, попри свої особисті обов’язки та справи, попри повсякденні клопоти, знайшли час бути тут, звертаюся до вас сьогодні, щоби поділитися роздумами про гідність і місію християнської родини — у світлі нашої віри, нашої історії та болючої сучасності.

У жовтні 1997 року, під час Загальної Аудієнції Папа Іван Павло ІІ сказав: «Хто сприяє розвитку сім’ї, той сприяє розвиткові особи; хто нападає на сім’ю, той нападає на особу». Ці слова, сказані майже 30 років тому сьогодні є надзвичайно актуальними. Сьогодні, коли суспільство переживає глибоку моральну кризу, саме навколо родини і життя розгортається вирішальна боротьба за людину і її гідність. Катехизм УГКЦ «Христос наша Пасха» навчає, що Сім’я є спільнотою любові, яку святий апостол Павло часто називає «домашньою церквою» (див. Рм. 16, 5; 1 Кр. 16, 19; Кл. 4, 15).

Це не просто метафора — адже саме в родині людина вперше зустрічається з любов’ю, жертовністю, служінням. У взаємній турботі батьків і дітей, чоловіка і дружини, відбувається справжнє богослужіння — у щоденному житті та побуті.

Церква вчить, що саме родинне середовище є місцем, де особа зростає не лише фізично, але й духовно. У родині людина вперше відкриває для себе Бога, навчається молитви, вчиться шанувати ближніх, рідну землю і свою Церкву. Все це — глибокі духовні корені, які родина передає дітям. Тому сім’я — не просто «осередок виховання», а джерело християнської традиції та духовної тяглості поколінь.

Святі Отці неодноразово підкреслювали, що єдність чоловіка і жінки в подружжі — це не лише природний союз, а й ікона глибшої таємниці. Апостол Павло у Посланні до Ефесян порівнює зв’язок подружжя з єдністю між Христом і Його Церквою.

Подружжя — це не просто форма співжиття, це знак присутності Божої благодаті та відображення єдності Церкви. У любові, вірності та плідності подружжя відкривається таїнство Божого задуму.

Особливе покликання в цьому контексті мають батьки. Вони є першими провідниками віри для своїх дітей. Їхнє завдання — не лише навчити моральним нормам, а й допомогти дитині вирости в повноті християнського життя. Вони мають відповідальність перед Богом за духовне майбутнє своїх дітей. Виховання — це не механічна передача знань, а творення Божого образу в серці дитини. І ця праця, хоч і непомітна для світу, має вічну вартість.

Святий Йоан Золотоустий недарма називав родину «малою Церквою». У ній постійно відбувається служіння одне одному, спільна молитва, прощення, жертовність — усе те, що є серцевиною церковного життя. Через любов, яка панує в родині, Бог стає видимим у повсякденному житті.

Щоби зрозуміти сучасний стан української родини, потрібно згадати про темну спадщину комунізму, яка залишила глибокий відбиток на нашому народі. Протягом 70 років тоталітарного, безбожного режиму в Україні системно нищили все, що формує гідну, вільну та духовно здорову людину — передусім це стосувалося віри, родини й моральних засад суспільства.

Хоча комуністична ідеологія декларувала «звільнення» людини, насправді вона підривала основи сімейного життя. Марксистське бачення зводило шлюб до тимчасового договору між особистостями, а материнство розглядалося як тягар, від якого жінку слід «звільнити» за допомогою колективних дитсадків, їдалень і трудової експлуатації. Після Жовтневої революції першими законами нової влади стали легалізація розлучення та знищення релігійного шлюбу.

Релігія була оголошена ворогом народу. Держава нав’язувала людині нову лояльність — не до Бога, не до сім’ї, а до партії й тоталітарної системи.

Замість поваги до батьків — доноси, які знищували родини. Попри зовнішню політику нагороджування багатодітних матерів, метою цього було лише поповнення робочої сили й армії, а не турбота про сім’ю. Це спадщина, яка й сьогодні відлунює в агресивній політиці сучасної росії.

Особливо болючим був удар по вірі. На значній частині України, де домінувала Українська Греко-Католицька Церква, переслідування набули особливо жорстоких форм. Після насильницької ліквідації УГКЦ у 1946 році її єпископи, священники, монахи й монахині були ув’язнені, замордовані або страчені. Церква пішла в підпілля.

І саме тоді — у глибинах безбожної ночі — саме сім’я стала останньою твердинею віри. Саме в домівках віру передавали від батьків до дітей. Саме бабусі й матері, часто без жодної богословської освіти, ставали апостолами Євангелія для своїх родин.

Я сам пам’ятаю ці часи. У Совіцькому Союзі я прожив перші 11 років свого життя. Священники та єпископи служили таємно, з постійною загрозою арешту. Сім’ї збиралися перед радіоприймачами, щоби почути трансляцію Літургії з Ватикану. У своїх оселях вони готували імпровізовані вівтарі, одягалися в недільний одяг і молилися разом, попри ризик. Поліція могла постукати в будь-яку мить. Але люди були вірні.

І ця вірність дала плід. З цієї підпільної Церкви, яку підтримували родини, зродилися численні покликання. Саме тому Західна Україна й донині є одним із найактивніших центрів християнського життя у всьому пострадянському просторі. Проте навіть тут ми не застраховані від морального занепаду — виклики нового часу не менш серйозні, ніж переслідування минулого.

Зовсім нещодавно, від 30 червня до 10 липня 2025 року в Папській колегії святого Йосафата в Римі, відбувся черговий Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. У ньому взяли участь 46 архиєреїв УГКЦ з усього світу.

Центральною темою синодальних дискусій стала надзвичайно актуальна й болюча реальність: «Душпастирство родин в умовах війни». Ієрархи Церкви протягом майже двох тижнів слухали доповіді науковців і практиків, ділилися власним досвідом та шукали відповіді на питання: як супроводжувати українські родини, які переживають безпрецедентну кризу.

Чому саме ця тема постала в центрі уваги Церкви? Бо війна, яка триває, вдарила в саме серце українського суспільства — у родину. Як констатували владики, сьогодні українські сім’ї зазнали найважчого та найболючішого удару цієї варварської війни:

• понад 14 мільйонів людей, переважно жінки, діти та особи похилого віку, були змушені покинути свої домівки й рідні землі;
• сотні тисяч родин втратили відчуття безпеки та затишку;
• десятки тисяч оплакують втрату найрідніших, нерідко — цілими сім’ями, вбитими ракетними обстрілами;
• безліч родин розділено фронтом і еміграцією: чоловіки залишилися в Україні, а жінки з дітьми — за кордоном;
• кожна українська сім’я сьогодні — це страждаюча сім’я, що переживає тривогу, розпач і глибоку невизначеність.

Але війна — лише одна з багатьох граней кризи. До зовнішніх ударів додаються внутрішні: зменшення кількості подруж, демографічне вимирання, поширення співжиття без шлюбу, зростання кількості розлучень, віддалення від Церкви, секуляризація, втрата мовної та культурної ідентичності у діаспорі. Значна частина сімей потребує не лише матеріальної допомоги, а передусім — духовної, психологічної, душпастирської підтримки. Як ніколи актуальними стали слова святого Івана Павла ІІ:

«На кризу цивілізації необхідно відповісти цивілізацією любові, заснованої на універсальних цінностях миру, солідарності, справедливості та свободи, які знаходять своє втілення у Христі».

Церква переконана, що саме в сім’ї — найменшій християнській спільноті — народжується надія. У родині зароджується життя, формується віра, виховується любов. Тут дитина вперше вчиться бути любленою й любити.

Родина є також простором першої євангелізації, де пізнання Бога як Любові стає ключем до побудови нової цивілізації — цивілізації, що здатна протистояти руйнівним наслідкам гріха, насильства та втрати сенсу.

Синод Єпископів 2025 року став ще одним голосом, який закликає Церкву не бути байдужою, а відповісти на біль родини з милосердям, терпеливістю й участю. Відповісти свідченням християнських подруж, які не бояться ділитися власним досвідом любові, вірності, молитви та витривалості. Відповісти живими парафіями, які гуртують навколо себе родини та підтримують їх у час кризи. Відповісти словом надії й прикладом віри.

Бо тільки Христос, що переміг смерть, може зцілити поранену українську родину.

Сьогодні перед родиною стоїть безліч викликів не лише в Україні, але й у світі. Папа Франциск у своїй адгортації Amoris Laetitia нагадує, що сім’я переживає кризу, бо сучасна культура часто відкидає ідею вірності, жертовності, відкритості на життя. Секуляризація, індивідуалізм, економічний тиск, трудова міграція, брак часу для спілкування — усе це загрожує єдності родини.

Проте, незалежно від країни проживання — чи це Україна, чи Канада, чи Австралія — проблеми родини часто подібні. Це виклики виховання дітей, небезпека розлучень, ізоляція старших людей, спокуса жити лише для власного успіху. Саме тому наша відповідь як Церкви має бути універсальною: підтримувати родину як «домашню Церкву», навчати дітей молитися, берегти культуру спільних трапез, вчити прощати й долати труднощі разом.

Вчення Церкви неодноразово підкреслювало, що міцна сім’я — це основа здорового суспільства. Праведний митрополит Андрей Шептицький у своєму пастирському листі «Про християнську родину» (1900 р.) писав, що християнська родина — це наука, від якої залежить майбутність людства. А ісповідник віри патріарх Йосиф Сліпий у своєму «Заповіті» закликав: «Батьки, збережіть справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу».

Дорогі друзі, саме тут, у Канаді, ми бачимо, як українські родини стають носіями віри та культури. Вони зберегли мову, традиції, співи, передали любов до Церкви дітям і внукам. Сьогодні, в умовах нової хвилі міграції, укаїнські родини знову стоять перед викликом: як інтегруватися у суспільство, не втрачаючи коріння? Відповідь може бути тільки одна: зберегти родину як місце віри, молитви й любові, відкрите до служіння іншим.

Мої дорогі друзі, будь ласка, моліться за Україну та її сім’ї. Ця агресивна війна завдала величезної шкоди сімейному життю. Ми, як Церква, і кожен зокрема, покликані до конкретних дій. Ми зобов’язані бути солідарними з Україною та її сім’ями. Ми повинні знати і визнавати злочини, скоєні росією, а також забезпечувати справедливість, щоб запанував довготривалий мир.

Збереження миру — це обов’язок кожної людини, особливо християнина. Кожен із нас покликаний зробити свій внесок у зміцнення миру через конкретні вчинки — у сім’ї, на робочих місцях, у спільнотах, у громадському житті, на національному та міжнародному рівнях. Але найголовніше — мир має запанувати в людському серці. Шлях до миру — це невтомна молитва, а також співпраця християн з усіма, хто щиро прагне його збереження.

Щоб захистити сім’ї, ми мусимо подивитися правді в очі — спасіння не приходить від «князів цього світу», а лише від Бога. Тільки Він може принести справжній мир і відновлення.

Закликаю вас усіх: не залишайтеся осторонь. Моліться за мир і за сім’ї, які несуть найбільше тягарі війни. Підтримуйте тих, хто потребує допомоги. Працюйте заради справедливості і єдності. Від нашої спільної віри, нашої молитви і наших дій залежить майбутнє України і кожної родини.

Нехай Господь зміцнить наші серця і дарує мир нашим домівкам.